Розділ п’ятнадцятий «Фейгале, моя фейгале!»

— Жидів ніхто не кликав! — рявкнув Пляма. — Йшли б собі по справах, не мали б клопоту!

Кошовий не відповів. Він не мав бажання взагалі про щось говорити з Плямою. Ступивши крок уперед, підніс озброєну руку. Та задовго: батяр рухався швидше, перехопив намір, випередив — дуло дивилося Климові в лице.

— Не руш, — процідив крізь зуби. — Бігме поруч покладу, пане. Ми з тобою ще кілька днів тому, «Під вошею», не договорили.

Климова рука завмерла на півдорозі.

— Я тебе вб’ю, — просичав він. — Усе одно вб’ю, паскудо. Хай не зараз, так десь інде. Тепер я за тобою ходитиму, озирайся.

— Йой, як лячно! — вишкірився Пляма. — Бач, добре, що сказав. Так на дідька мені тебе лишати? Аби ходив за мною? Заки тут, ліпше юж закатрупити, та й по всьому!

Обоє забули про Шацького.

Дарма.

— Моя фейгале! — вигукнув він, це прозвучало бойовим кличем.

А далі знову, вкотре за останні дні, здивував Кошового. Спритно, мов кішка, кинувся вперед, оминувши в русі тіло Естер. Налетів на Пляму збоку. Той оговтатися не встиг, як Йозеф схопив за руку. Битися не вмів, та в бій вели ненависть, лють, бажання помсти за наглу смерть найближчої людини.

Навалився всією масою.

Збив ворога з ніг.

Упав зверху, придавив, посунувся.

Замахнувся.

Кошовий завмер.

Сіпнулося віко.

— НАЗАД!

До реальності повернув грубий вигук — з потрощеної крамниці вийшов Єжи Тима, теж стискаючи револьвер. У проймі розбитого вікна майоріли постаті ще двох грабіжників, усіх Клим у різний час бачив «Під вошею», та вони й не ховалися особливо.

— Забери його, Кошовий! — дуло тицьнуло на Шацького, котрий з останніх сил товк Пляму, але той вже отямився й борсався сильніше.

— Що тут робиться?! — Клим так само відкинув бувалі церемонії. — Ти дозволяєш своїм людям мародерствувати, Тимо! Де ж ваші хвалені злодійські кодекси?!