Розділ п’ятнадцятий «Фейгале, моя фейгале!»

І ворог був невидимий.

На постріли вже збігалися вояки з довколишніх вулиць. У темряві лунали уривчасті команди оточити квартал, обшукувати будинки, вважати на дахи. На Кошового не звертали увагу, він відступив убік, аби не заважати. Хоча, здається, стрільці, сновигаючи хаотично, заважали один одному. Після чудес героїзму, виявленого на фронтах, коли ворог по той бік лінії фронту й битися треба лицем до лиця, війна в міських умовах ставала викликом.

Побачивши — нічого тут більше не буде, Клим повернувся й, далі не помічений ніким, пішов назад.

Йому раптом стало страшно за Магду.

Ранок приніс нові тривоги.

Прибіг сполоханий Зінгер і, як ніколи рясно стікаючи потом, розказав: горить центральний вокзал. Звідки й коли він устиг це почути, не ясно, та сумнівів у правдивості його слів Кошовий не мав. Магда стулила губи й почала збиратися, коротко пояснивши: треба до шпиталю, напевне повезуть поранених. У її словах чувся легкий докір — а може, Климові здалося, бо він сам погано спав, не знаходив собі місця й знав: Магда поруч теж спить тривожно.

Хотілося щось робити. Сидіти склавши руки після вчорашнього вечора він не міг. Огризнувся на Зінгерове: «Що тепер з нами буде?» та: «Ось і догралися!», навіть нагримав на нього, після чого ображений домовласник подався геть. Лишившись сам, Кошовий подумав, прикинув варіанти — і знайшов, до чого себе застосувати.

Шацький.

Раптом як батогом уперіщило: він може мати рацію, побоюючись погромів під шумок, коли влади в місті нема кілька днів. І на поверхню виносить тих, хто змушений був ховатися бодай заради дотримання правил пристойності. Згадав при цьому кинуту Арсеничем фразу про знахабнілих злодіїв. У Кракідалах нема чого брати, але то на перший погляд. Принаймні Шацький так не вважає, тож сидить біля Естер розгублений і ламає голову, як би дати собі раду.

Кошовий не міг нічим допомогти другові. Але просто прийти, підтримати, спробувати заспокоїти, загалом — дізнатися, як у Шацьких справи, саме зараз було б доречно. Звично перевіривши револьвер, доклавши в барабан набоїв із недавно роздобутої коробки і ще насипавши в ліву кишеню, поруч із цигарковою коробкою, жменю запасних, Клим вийшов із дому.

Вулиці вражали безлюдністю. Окремі цивільні, переважно чоловіки, пересувалися швидко, перебіжками, сторожко озираючись на ходу. На центральних перехрестях за ніч виросли застави, біля вогнищ грілися стрільці, зупиняючи для перевірки тих, кого вважали підозрілим. Раз гукнули й Кошового, та його впізнав один командир, бачив у Народному домі, хоч забув, як звати знайомого. Більше перешкод не зустрів, до порожнього, як ніколи, мовби вимерлого Краківського базару дістався відносно скоро.

Двері відчинила Рива.

— Тата нема, — мовила, не встиг Клим привітатися.

— Прошу? Як то — нема?

— Пішов із мамою.

— Так.

Зайшовши до передпокою, Кошовий скинув капелюха, по-хазяйськи, чого ніколи не робив у гостях, пройшов далі, до великої кімнати. Менші діти, Іда і Даніель, сиділи за столом, саме доїдаючи зварений тертий буряк, загризаючи сніданок сухарями. Тримаючись на диво спокійно, Рива зняла з плити закіптюжений чайник, який уже кипів, влила кожному з менших окропу в кухоль, на дні якого лежала якась сушена пахуча травичка.

— Пригощайтеся чаєм, пане Кошовий.

— До біса чай! — вигукнув він, не стримавшись та помітивши, як здригнувся Даніель, посунувшись ближче до Іди, відразу стишив тон: — Вибачте. Але — в місті стріляють. Я чув — горить двірець, там почалися бої. Небезпечно, а батьки кудись пішли. Для чого відпустили?

— Бо вас не було! — зухвало огризнулася Рива, випнувши обтягнуті сукнею налиті груди й змушуючи Клима мимоволі зробити крок назад. — Може, ви б змогли втримати маму! Вона щодня ходить на цвинтар, на Шмулеву могилу! Зупиніть, якщо вдасться!