Розділ п’ятнадцятий «Фейгале, моя фейгале!»

— Але захищатися ж треба!

— Звичайно, — старшина почав натоптувати файку. — Якими силами? Нема стільки патрулів, щоб утримувати кожну вулицю. Ми ледь забезпечуємо охорону міського центру. Ще ж злодії під шумок пожвавилися, поліції ж нема на них, а приборкувати шумовиння — не стрілецька справа. Тому надія — на вас.

— На мене? — Клим здивовано тицьнув себе пальцем у груди.

— На цивільних. Політиків. Військові справу зробили. Київ, Велика Україна, нас уже визнала. А їх, своєю чергою, так само визнає та підтримує Європа. Поляки мають підкоритися та поважати наш вибір.

— Хто тобі це сказав? — Кошовий зараз пригадав усі розмови й суперечки з Магдою. — Павле, змусити когось поважати себе можна двома способами. Якщо опонент готовий домовлятися і справа — в умовах договору. Або — якщо він слабший за тебе. Жоден варіант із поляками не проходить.

— Хочеш сказати — вони сильніші?

Арсенич націлив на Клима свою коротку люльку, мов револьверне дуло. Ще трохи — і звинуватить у зраді, це читалося по очах. Навіть майнуло: ось гукне когось, підбіжать стрільці, арештують. Мовби сила думки спрацювала: по коридору почулися швидкі важкі кроки, відволікаючи Павла, й із-за рогу вибігли двоє вояків.

В одному Кошовий упізнав Карпа Семчишина.

Стрілець теж його помітив, мазнув поглядом, заговорив до Арсенича.

— Там знову стріляють.

— Де? — старшина подався вперед, тут же витрусив файку на підлогу, машинально розтер попіл каблуком, запхав люльку до кишені. — Яка різниця, вперед!

Заскочивши до кімнати, за мить вибіг звідти з «манліхером» та прихопивши ще трьох із тих, хто був вільним. Кошовий поквапився за вояками, хоч його ніхто не просив. Але й не гнали. На нього раптом перестали зважати, що цілком влаштовувало Клима.

Постріли почули, опинившись на вулиці Листопадовий дощ уже давно вщух, невловимо потягнуло морозцем, не сильним, він ще не відчувався, погода лиш обіцяла. Клацало, неначе батогом, десь за кілька кварталів, і група, яку повів Арсенич, побігла, на ходу перелаштувавшись у бойовий порядок. Стрільці контролювали темні вулиці, прикриваючи при тому один одного, Климові ж довелося рухатися в тилу. Він вихопив револьвер, стиснув у зігнутій руці, крутив головою й був готовий стріляти, аби лиш не помилитися й не вдарити випадково по своїх.

Так вони добігли до місця — й відразу побачили двох стрільців на перехресті. Один, без головного убору, напевне збитого кулею, лежав посеред бруку лицем униз. Другий сидів неподалік, намагаючись встати, спираючись на кріс і шпортаючись у власній шинелі. Семчишин і ще один вояк підбігли, спритно підхопили під руки.

— Там! — закричав поранений, показуючи рукою над головою.

Поки вояки роззиралися, збоку гавкнуло ще кілька одиночних пострілів.

— Вогонь! Вогонь! — загорлав Павло, пересмикнувши затвор і пославши кулю в темряву, реагуючи на спалахи.

Стрільці стали стріляти хаотично, не цілячись, лише відганяючи від себе невидимих ворогів. Кошовий, відскочивши до найближчої стіни, теж пальнув тричі, не знаючи, куди саме й чи влучив. Семчишин із товаришем тим часом відтягнули пораненого під прикриття найближчого рогу, та Клим тепер не мав гарантій, що на них знову не нападуть іззаду. Про всяк випадок озирнувся, смальнув кудись у холодний листопадовий морок.

Завмер, не знаючи, що робити і як діяти далі.

Тим часом стріляти перестали — так само раптово, як почали.