Розділ одинадцятий Білявий та чорнявий

— Цивільна особа, яку ви зараз згадали, виконує одне делікатне доручення.

Тепер Снігур знову дивився на нього.

— Поверніться на пост, — відчеканив він.

— Маю свого командира, — мовив стрілець.

— Виконуй наказ, — сказав Арсенич.

Ні на кого не озираючись, Карпо Семчишин рушив геть, карбуючи крок.

— Ви теж лишіть нас, — звертаючись до старшини, підхорунжий далі їв очима Клима.

Павло не сперечався, теж пішов, хоч на ходу озирнувся. Коли він зник із очей, Снігур ступив до Кошового впритул.

— Забагато взяли на себе, пане Кошовий. Але це добре, навіть дуже.

— Тобто?

— Маю усі підстави доповісти Військовому комітету — рішення залучити вас було помилковим, про що я попереджав. Вважайте себе вільним від доручення. Ваша допомога більше не потрібна. З такими друзями ворогів не треба.

— Поясніть.

— Зволите, — відчеканив Снігур. — Побачивши вас, я нічого доброго не чекав. Тож вирішив поки не випускати вас з поля зору. Далі Арсенич, до якого ви навідалися, для чогось зняв з посту стрільця. Його не було певний час. Потому вони вертаються разом, за старшиною йде інший стрілець. Мені вистачило одного запитання, аби зрозуміти, чим ви тут займаєтеся.

— Чим, на вашу думку?

— Замість шукати спосіб спростувати звинувачення ляхів, ви робите те, чого вони найбільше хочуть. Знаходите вбивць капітана Яблонського серед своїх.

— Мені доручено знайти правду. Вона така: вбивцею може бути хтось із нашого табору. Зокрема, стрілець, який щойно пішов, мав для того сильний мотив. Хоч його молодший товариш — так само. Але я не відкидаю...

— Досить, — різко обірвав його Снігур. — Пане Кошовий, у цьому випадку та істина, про яку ви кажете, не має жодного значення й ваги. Ви повинні відкинути все, здатне навести тінь на когось із своїх. Адже підтвердивши причетність легіонера-українця до вбивства офіцера-поляка, ви тим самим натиснете на спуск. Львів вибухне, ми втратимо останній шанс на політичні домовленості як із поляками, так і, що важливіше, з фон Гуйном.

— Гаразд. По-перше, я не назвав убивцю напевне. Я лише припустив, ким він може виявитися. Це називається версією.

— До дідька ваші версії!

— Хай так, — кивнув Клим. — Ви забули: є й по-друге. Воно важливіше за всякі версії. Я не мав наміру йти до поляків та називати їм ім’я вбивці. Невже ви дійсно подумали, що я підіграю їм? Нарешті, як ви собі уявляли результат мого приватного слідства? Скажімо, ми разом передаємо здобуті мною докази в поліцію, там негайно заарештовують підозрюваного, але за умови, що він не українець, тим більше — не військовий. Далі — що? А якби я не впорався за відведені мені дві доби? І повернемося до початку: зовсім відкидали можливу причетність до вбивства когось із своїх? — він перевів подих. — Пане Снігур, із того, що я вже встиг дізнатися за короткий час, складається наступна картина. Юліуш Яблонський мав забагато ворогів, навіть у своєму середовищі. Хто завгодно міг звести з ним рахунки. Та до політики пригоду краще не пристібати, помилка.