Розділ одинадцятий Білявий та чорнявий

— Що саме про мене говорив?

— Та нічого. Каже, маєте до мене розмову. Особисту.

— Навіть дуже особисту, — промовив Клим, для чогось роззирнувшись. — Вона лишиться між нами. Хоча... поліції ти все розповів.

— До чого тут поліція? — Повх насторожився й ступив півкроку назад.

Тягнути час більше не можна, відразу в наступ. Кошовий навмисне перейшов на «ти», що дозволяв собі вкрай рідко. Кидав рубані фрази, зважуючи кожну й при тому не зводячи зі стрільця очей.

— Послухай мене, хлопче. Я тобі не ворог. Не збираюся поки ні в чому викривати. Мені цікава правда — ти маєш якийсь стосунок до вбивства в Стрийському парку?

— Оте, що вчора? — випалив Повх, і тут же ляпнув, запізнившись, остаточно виказуючи себе: — Перепрошую, а яке вбивство?

— Ти сам сказав. Оте, вчорашнє, — Клим сумно зітхнув. — Я вже все почув, хлопче.

— Та де ви почули!

Арсенич озирнувся на вигук, стрілець помітив, збавив оберти.

— Не знаю, що сказати. Не було мене там.

— Де саме? — Кошовий навіть не хотів радіти з такого швидкого результату. — Слухай, Іване, ти вже наговорив більше, ніж треба. Не вмієш брехати — ліпше мовчи. Я сам тобі все розкажу.

Повх поволі опановував себе.

— Ще раз перепрошую, пане Кошовий. Але ви спершу запитали про вбивство в парку. Кажучи, що мене там не було, маю на увазі — там, у парку, де сталося вбивство, про яке ви мені самі повідомили.

— Нехай, — Клим дозволив собі легко погодитися з хлопцем. — Та звідки ти знаєш, що воно було саме вчора?

— Хіба там кожен день когось убивають? — парирував стрілець. — У газеті вчора прочитав.

— У польській? Для чого ти читаєш польські газети?

— Хіба це заборонено? І — хто заборонив? Коли?

— Та читай собі. Щодня, мабуть, їх купуєш.

— Для чого щодня...