Розділ одинадцятий Білявий та чорнявий

— Вірю. Маєш надійні джерела. Як той раз, аж у розвідці австрійській, хе...

— Й нічого, допомогло тоді злапати агента, — Кошовий вже не приховував, що сердиться. — Мова зараз про інше, дослухай. Повх, коли говорив із поліцаями, доводив — нічого з тою повією не мав. Бо є в нього наречена, він її кохає, збирається одружуватися, як належить.

— Про те замалим не цілий полк знає! — вигукнув Арсенич. — Крутить з меншою сестрою Семчишина, отак.

Віко сіпнулося, цього разу — дуже сильно.

— Я не знав, — тихо мовив Клим.

— І що? Це так важливо?

— Дуже, — торкнувшись пучкою віка, Кошовий заспокоїв тик, та пальця не забирав, притиснувши сильніше. — Сестра старшого товариша все міняє. Бо мені розказали, ще й якесь пояснення показали: дівчина приходила за Повхом. Особу встановлювала, навіть принесла гроші на штраф. Кричала, плакала, як їй соромно. Йому, бач, ще гидотніше.

Павло не стримався — вилаявся по-солдатськи, тим самим даючи Климові зрозуміти — сам про все здогадався.

— Погано, — процідив крізь зуби. — Зле, дідько забирай.

— Яблонський помстився. Перед тим витратив час, аби зібрати відомості про обох стільців. Знав, кого куди бити. Відповідь могла не забаритися.

— За таким, як Івасик Повх, не засохне. Та й Карпо Семчишин нічого собі, не пробачить.

— Давай сюди обох, — зітхнув Клим. — Або — по черзі, вартують же.

— Ти як скажеш?

— Ліпше по одному. Хоча... Могли змовитися...

— Я їм змовлюся. Будь тут, я скоро.

Першим привів Повха.

Той не лишив зброю, тримав «манліхер» на ремені.

Тепер Кошовий міг краще роздивитися білявого стрільця й відразу прикинув на око — він нижчий за жертву десь на півголови. Все одно допитати треба, тож Клим кивком попросив Івана відійти в самий кінець коридору, до кутового вікна. Арсенич не міг зараз знайти їм іншого, кращого місця для розмови. Тому став трохи далі, заклав руки за спину й став походжати туди-сюди, мов караульний.

— Мене звати Климентій Кошовий, я адвокат, — він не знав, із чого краще почати розмову, тому назвався, швидко виправився. — Тобто, колись ним був.

— Іван, — голос стрільця виявився високим, грубуватим, якби не бачити, який він з себе, можна було дати більше років. — Мені товариш старшина сказав, хто ви.