Розділ одинадцятий Білявий та чорнявий

— І то так, — Кошовий зіграв спокій, навіть зобразив легку посмішку. — Виглядає, вчора ти купив ту газету випадково, під настрій. — Тут же, не давши Іванові передиху, зробив новий випад: — А ну, як не випадково? Бо я перевіряв: українські та австрійські нічого не писали про пригоду. Отже, ти цікавився навмисне, — він видихнув. — Дякуй Богу, що ти не в суді. І я не прокурор. Горе ти, а не клієнт для адвоката. Не даєш мені себе захистити.

— Не треба мене захищати!

— Хтозна, — Клим повів плечима. — Може, ти й правий. Все, що я від тебе почув, — непрямі докази.

— Докази — чого?

Повх розгублено озирнувся на Арсенича. Не маючи духу гукати старшину на допомогу, послав йому сигнал. Кошовий правильно прочитав його погляд, перехопив мовчазну відповідь Павла: тримайся сам, товаришу.

— Тепер слухай, — заговорив він, при цьому взявши стрільця двома пальцями за ґудзик шинелі. — Я не сказав, що ти вбив поляка в парку. Я маю всі підстави вважати: тобі відомо, хто міг це зробити. Вибач, загнав тебе на слизьке. Було нескладно, хоча б через твою самовпевненість. Іване, — Клим зітхнув, — ти ж не готувався до звинувачень. Значить, не вибудував стратегії захисту. Тебе заскочили зненацька, і дякуй Богові, що балакаю з тобою нині я, — пустивши ґудзика, він тицьнув себе пальцем у груди. — Ти маєш мотив убити Яблонського. Через його провокацію ти втратив наречену і зганьбився. Ти необстріляний, Іване, та вдарити людину каменюкою по черепу може будь-хто в пориві гніву, охоплений люттю й бажанням помсти. Те, що ти не воював, не доказ твоєї миролюбності. Бо ти, чоловіче, записався добровольцем, а отже, маєш волю до боротьби й перемоги, готовий нищити ворогів. Поляк Яблонський — твій ворог. Поки я правий?

Тим часом Повх устиг змінитися. Розгубленість зникла з лиця, її замінила рішучість, змішана з упертістю та впевненістю в собі.

— Коли говорите про поляка — так. Він заслужив й дістав своє. По заслузі.

— Не маю жодних сумнівів! — Кошовий розвів руками. — Ані в цьому, ані в тому, що ти, Іване, його не вбивав.

На обличчі стрільця відбилося полегшення, та Клим знову пішов у наступ:

— Ти нижчий за жертву. Повір мені, я маю досвід, розуміюся на криміналістиці й трошки — на анатомії. Бив чоловік або сильніший за жертву, або принаймні такий же міцний. І головне, такий самий на зріст. Ти не коротун, Іване. Але я вже знаю, що в Яблонських — порода. Щоб отримати удар сюди, — зігнутий палець легенько постукав по такому ж місцю на власному черепі, — офіцер мусив би нагнутися до тебе. Трошки, та все одно. Це ж Семчишин?

Очі юного стрільця зробилися ідеально круглими.

— Ні...

— Нехай так, — Кошовий відступив. — Краще, ось він сам мені скаже. Ти молодець, тримаєшся й не здаєшся, навіть коли виходу нема. Можеш іти. Старшино!

Арсенич тут же наблизився, зараз у його стурбованому погляді проглядався не воїн, а батько чи старший брат.

— Ну, що?

— Проведи Івана на пост. Хай тепер Карпо прийде на коротку розмову.

По старшині було видно — кортить розпитати докладно, аж розпирало. Та стримався, пропустив стрільця поперед себе, вони зникли за рогом. Кошовий відступив ще далі в куток, притулився до стіни спиною, заплющив очі. Йому не хотілося продовжувати далі, він уже дізнався більше, ніж треба. Проте натури своєї приборкати не міг — мав іти до кінця, яким би прикрим не виявився результат.

Повернулися досить скоро. Чорнявий вусань Семчишин зблизька виявився мовби витесаним із каменю. Контури обличчя, вилиці, ніс, вуха, підборіддя — все було геометрично правильним, без звичних округлостей. На такому фоні очі, котрі дивилися з-під густих, низько посаджених брів, відразу вирізнялися. При цьому сам стрілець грубим не виглядав. Перед Климом стояв ставний, стрункий, сильний чоловік в ідеально підігнаному однострої, мов щойно ступив із мальованої картинки.

Гвинтівка теж була при ньому.