Розділ одинадцятий Білявий та чорнявий

Кошовий встиг помітити — дуже детальну.

— О, здоров! — Павло простягнув руку, коротко й міцно стис. — Сам прийшов?

— По справі.

— Та ясно, — реготнув старшина, мовби запрошуючи побратимів у свідки. — Аби просто так, побазікати, до тебе в чергу стають. Не допросишся.

— То ти весь час на службі, — в тон йому відповів Кошовий, і, вважаючи передмову закінченою, перейшов до діла: — Розмова є. Не тут.

— Секретна?

— Можна сказати й так.

— Тоді вибачайте, товариство.

Старшини, зайняті своїм, не глянули в його бік. Клим вийшов першим, Арсенич за ним і, коли примостилися біля вікна, — відразу став серйозним.

— Кажи. Ти б даремно сюди не приходив, знаю я тебе.

Кошовий видобув із кишені складений учетверо папірець.

— Іван Повх, Карпо Семчишин, — сказав, не розгортаючи його. — Дев’ятнадцятий піхотний полк, ваш.

— Є, — кивнув старшина. — Обоє навіть є тут нині, вартують. Ти ж бачив. Повх білявий, такий, молодий зовсім, недавно ще студентом якусь науку гриз. Хімію чи що... Семчишин чорнявий, з вусами, старший трохи, той порох нюхав.

— Я не панна, аби задивлятися на чоловіків, старших чи молодших, — Клим починав дратуватися. — Чотири дні тому їх затримала поліція. Вказав на них Яблонський, побилися в барі на Джерельній. Сам теж брав участь у бійці, заявив поліції: стрільці напали першими. Був у цивільному, але світив нагородами. Не допомогло. Хоч протримали за ґратами всю компанію, Повха з Семчишиним на ранок відпустили. Поляків оштрафували.

— Так їм і треба!

— Заплатив Яблонський. За всіх.

— Хай собі.

— А незабаром легіонери вистежили одного зі стрільців — Повха, молодшого, як розумію тепер. Напали втрьох, побили. Поруч ніби випадково гуляв наш Яблонський. Засвідчив поліції: стрілець приставав до дівчини. Дівчина, як на лихо, підтвердила це. Зі своїх джерел я дізнався — вона повія, за гроші підтвердить, що завгодно.

— З яких джерел? Коли встиг?

— Ой, нема часу пояснювати, довго. Повір мені.