Розділ «8»

— Коли штурмуємо фортецю? — запитав Олевченко.

Король Сигізмунд спохмурнів.

— На жаль, військова рада пристала на думку польного гетьмана Жолкевського і вирішила не штурмувати фортецю, а заморити її облогою і постійними обстрілами, — сказав він.

Почувши прізвище Жолкевського, козаки неначе зняли з облич маску добродушності. Це сталося так несподівано, що присутні переглянулися між собою. А Богдан Олевченко, неначе нічого не сталося, мовив:

— Козаки воліли б негайно взяти штурмом Смоленськ і ще до зими увійти у Москву. Якщо ж пан гетьман вирішив мерзнути під фортецею, — то ми вам не товариші. Козаки воліють штурмувати супротивника, а не морити його голодом.

— Ви покидаєте Смоленськ? — стривожено запитав Сигізмунд.

— Ми залишаємось, — заспокоїв його Олевченко. — Залишаємось і чекатимемо наказу вашої величності на штурм. А зараз пробачте, ваша величносте, нам потрібно розташувати козацьке товариство. Ми мусимо покинути вас.

Після цих слів старшина знову поклонилася і покинула кімнату. Деякий час шляхта мовчала. Мовчанку порушив Жолкевський.

— Ваша величносте, навіщо нам ці «грицьки»? — запитав він.

— Ваша милосте, ви ж самі переконали товариство, що самим штурмом смоленську фортецю нам не взяти, — відказав Сигізмунд III. — Тридцять тисяч добрих воїнів, якими по правді є козаки, ніколи нам не зашкодять.

— Що ви їм пообіцяли?

— Себто? — не зрозумів король.

— Не думаю, що нащадки Вишневецького прибули сюди просто так, із безкорисливого бажання допомогти вашій величності.

Сигізмунд, котрому не сподобався сам тон запитання польного гетьмана, тим не менше спокійно пояснив:

— Чернігів та Новгород-Сіверський.

Присутні подивовано подивилися на короля. Хто-хто, а вони знали, що обидва міста, які великодушно «віддав» запорожцям Сигізмунд Ваза, ось уже сто років належать Московії. Навіть після того, як Гришка Отреп’єв захопив Сіверську землю, туди повернулася яка-не-яка слабка, але все ж московська влада. Станіслав Жолкевський навіть захопився мудрістю короля: якщо козаки захоплять міста, то, як вірнопіддані Корони, передадуть їх Речі Посполитій; якщо ж зламають зуби, то Сигізмунд просто отримає побитих козаків. В обох випадках Корона виграє.

Польний гетьман зустрівся поглядом із королем і ледь помітно кивнув головою. У відповідь Сигізмунд також кивнув і розпустив раду.

Гетьман одразу поїхав до себе у монастир. Хоч король зробив усе, щоб жодна ідея його не була підтримана, Жолкевський все ж пам’ятав, що саме на ньому лежить відповідальність за всю московську компанію, тому через своїх людей він знав про всі події у таборі. Ротмістри Васичинський та Дунковський постійно приносили відомості про стан війська. Йому повідомили про те, що запорізькі козаки розташувалися поблизу монастиря Святого Духа. Найперше вони запалили численні багаття, на які поставили величезні казани. Невдовзі по всьому табору рознісся спокусливий запах чогось смачного. Підкріпившись з дороги, козаки розбрелися по вцілілих будинках, а оскільки їх на всіх не вистачило, решта звела привезені із собою намети. Вони хоч і не гріли, та все ж захищали від дощу і вже такого недалекого снігу. Зрештою, за винятком старшини, прості козаки потім мінялися житлом: ті, кому пощастило спати у будинках, змінювали тих, хто мерз під таким ненадійним навісом.

Хоч із приходом козаків під рукою Сигізмунда III Вази зібралося більше сорока тисяч озброєних вояків, тим не менше король остаточно вирішив принаймні до весни відкласти штурм смоленської фортеці. Він бачив, що прибулі запорожці здатні розкусити цей міцний горішок, але не хотів, щоб будь-хто приписав взяття фортеці не йому. Отже війська залишилися на місці, готуючись до тривалої облоги. Разом з тим із дозволу короля гетьман Жолкевський відправив у Ригу невеликий загін, завданням якого було доставити в табір мортири.

Тарас Сопоха не був посвячений в інтриги, що панували у польському таборі. Його сотня успішно підготувала один з п’ятьох редутів, після чого поступилася іншій сотні, а воїни ротмістра Роговського відправилися на постій, що межував із табором козаків.