Розділ «27»

Мошко був удома. Він застиг посередині подвір’я, побачивши, як невідомий вершник з ходу перескакує через паркан його обійстя. Упізнавши у невідомому ненависного йому Тараса Сопоху, Мошко злякався. Він спробував заховатися за дверима хати, але Тарас накинув йому на шию довгу мотузку, потягнув до себе. Управитель хотів було вирватися із зашморгу, але кожен його рух все більше затягнув на шиї мотузку...

— Що ти... собі дозволяєш? — хрипів Мошко. — На кого підняв руку? Я управитель... вельможного пана гетьмана... я все робив з його дозволу... Ти... ти холоп! Пан гетьман тебе не похвалить... підняв руку на його управителя...

Він витріщав очі, налиті кров’ю і хрипів.

А Тарас ще раз смикнув за мотузку і потягнув свою «здобич» до річки, до місця, що його селяни прозвали «проклятим»... На цьому вигині Стрвини найчастіше тонули сільські свині, тому його обходили стороною всі...

— Що ти... збираєшся робити? — хрипів щосили управитель. — Тобі це так не минеться... Пан гетьман не подивиться, що ти був у його війську...

Тарас під’їхав до потрібного місця, скочив з коня, пустив його попасом, ще раз перевірив на міцність мотузку і потягнув Мошка до води... Посередині «проклятого» вигину росла не менш «проклята» суха верба... Хлопець пам’ятав, як у неї двічі влучала блискавка, а дід Зосим розповідав історії, пов’язані з цією вербою...

Тарас прив’язав Мошка до верби, причому той увесь час крутився, волав, тому опинився прив’язаним якось боком, але хлопець не став поправляти, слушно подумавши, що недовго управителю так смикатись... А Мошко з Жахом дивився, як Тарас знімає з-за спини мушкета, достає з торби ще щось...

— Тарасе! Зупинися! Я ж знаю тебе змалку! Невже ти у мене стрілятимеш? — борсався Мошко.

Тарас насипав порох у дуло.

З жахом спостерігаючи за цими діяли, Мошко благав:

— Ні, ти не вб’єш мене! Твоя віра не дозволяє тобі вбити невинного...

Тарас дістав зі шкіряного мішечка круглу кулю і засунув у патрон.

Мошко хотів впасти на коліна, але не давала мотузка.

— Забери у мене все, що маю... У мене багато грошей. Дуже багато. Я все віддам тобі. Хочеш мою хату? Я віддам тобі. Тільки не вбивай!

Тарас Сопоха підняв мушкет, прицілився і, прошепотівши «Здохни!», натиснув на курок. Пролунав постріл. Куля влучила у груди управителя, там, де у нього мало бути серце...

Але Тарас у цьому дуже сумнівався.

Він продовжував стояти, обіпершись на зброю. Він оглянувся лише тоді, коли за спиною у нього зібрався чималий натовп на чолі з дідом Зосимом.

— Що ти накоїв, хлопче? — говорив той. — Що ти наробив?

— Помстився за всіх нас... — важко мовив Тарас. — І за маму, і за брата Амвросія, і за всі кривди, і за зачинену церкву...

— А що ж ми скажемо пану гетьману?