Розділ «27»

У нього щось неначе обірвалося всередині. Він спроквола виліз на коня, смикнув за вуздечку...

— Ти, синку, поїхав би до неї, помолився б... Може, й полегшає... — втерла сльозу сусідка.

Тарас кивнув і повернув коня до сільського кладовища. Його вже дехто впізнав, але Тарас не хотів нікого бачити... Перед цвинтарем спішився, прив’язав коня до дерева. Тоді попрямував у найдальший кут, де колись поховали його батька. Щось йому підказувало, що і маму поховали поруч...

Коло старого батькового хреста хлопець побачив два інших, свіжіших. Він зупинився, зняв шапку і розридався. Отже, весь той час, коли Тарас мріяв, що ненька більше не гибітиме на тяжкій панській роботі, вона вже лежала тут... Тарас раптом усвідомив усю безглуздість тієї клятої війни, походу до Богом забутої Московії, похвал, отриманих від самого короля... Всі ці роки його ненька вже була тут...

Позаду він почув чиєсь важке дихання. Оглянувся. Перед ним стояв дід Зосим. Той упізнав Тараса одразу.

— Повернувся? — тільки й запитав.

— Повернувся... — Тарас нахилив голову.

— А вона бачиш, он як...

— Я хочу знати, діду, як померла моя мама...

Дід Зосим важко зітхнув чи то від немощів, чи від небажання розповідати.

— Коли тебе забрали до війська, Марія спочатку навіть раділа, що ти зміг втекти від Мошка.

— До чого тут Мошко? — здивувався Тарас.

— Як тільки ти поїхав, Мошко вигнав твою матір на роботу замість тебе.

— Чому? Він не мав права! Є наказ короля!

— Тарасе, Тарасе! Який король? Який гетьман? Вони далеко десь, а Мошко тут, порядкує як хоче. Замінити тебе треба було? От управитель і погнав твою матір. Надірвалася вона, сердешна... І через місяць тихо згасла. Останні дні коло неї був Амвросій. А коли вона померла, залишився жити у халупі. Бо не було сили повертатися в монастир. Через два тижні помер й він. Ми всією громадою поховали їх... Ось тут вони і лежать.. — закінчив розповідь Зосим.

Він поглянув на Тараса і аж злякався того, що побачив на обличчі.

— Я вб’ю його... — крізь зуби процідив Тарас.

— Тарасе, ти про це все життя шкодуватимеш... — спробував зупинити його дід Зосим.

— Одійдіть, діду! — рішуче відсторонив його Сопоха і швидкими кроками заспішив до коня.

Він легко скочив у сідло і поскакав до хати, де жив клятий управитель. «Тільки б він був удома... — неначе молитву, повторював про себе Тарас. — Тільки б не поїхав зустрічати гетьмана!»