Розділ «27»

Тарас Сопоха у цей час приводив до ладу свій одяг і збрую.

Йому хотілося постати перед мамою (а ще більше перед Марушкою) бравим вояком, здатним їх обох захистити. Про події у місті він ще не знав нічого. Серед такої роботи його знайшов Ян. Тарас саме чистив шматою боки коня, аж тут побачив молодого Жолкевського.

— Кудись їхати? — поцікавився він.

— Ні, не треба... — зупинив його Ян. — Хочу сказати тобі дещо... Я чув розмову нашого управителя з батьком... У дечому вона стосується тебе.

— Мене?

— Саме так. Пан Тарнавський казав, що твоя Марушка сплуталася з місцевим жидом і народила від нього дитину, їх обох вигнали з Жовкви.

Від несподіванки у Тараса опустилися руки. Увесь піднесений настрій, що не покидав його останні дні і підсилювався у міру наближення додому, розчинився, як туман, рознесений швидким вітром...

— А може, це й добре? — підбадьорив його Ян. — Не дочекалася — значить, не судилося вам бути разом... Не переживай. Знайдеш іншу, яка дочекається... Я говорив із батьком про тебе. Він не проти того, щоб узяти тебе у свою охорону.

Тарас відсторонено кивнув головою.

— Може, ти щось хочеш попросити?

Тут хлопець неначе опом’ятався.

— Яне, відпусти мене додому... Я знаю, що завтра пан гетьман буде у Жовкві, а я страшенно скучив за матір’ю. А завтра я приєднаюся до всього війська... — благав Тарас.

— Що ж, їдь! Роботи зараз нагальної немає, а якщо потрібно буде, — попрошу Лукаша.

— Дякую!

Тарас Сопоха почепив на коня сідло, акуратно закріпив на животі лямки, повісив торбину зі своїм скарбом, закинув за спину мушкет. Легко скочив на коня, поправив шаблю і чимдуж поскакав додому...

Йому залишалися останні верстви, але вони виявилися для юнака найважчими і найболючішими. На що він сподівався? Довгих два роки вигадував собі, буцімто Марушка його чекає? Він не знав, що спонукало її на такий вчинок, який перекреслив усе життя, можливо, щось заставило її так вчинити, але зараз Тарас не бажав шукати їй ніякі виправдання! Марушка обманула його і обманула з ким! Чомусь в уяві одразу постав ненависний Мошко, і Тарас подумав було, чи не з ним згрішила дівчина? Але одразу відкинув цю думку. Ні, якою б не була Марушка, у неї нічого не могло бути з гидким Мошком...

Дорога від Туринки до Жовкви була рівна, брукована, тому час проминув швидко. Коли попереду заясніли обриси міста, Тарас, не заїжджаючи до Жовкви, завернув уліво, щоб скоротити собі дорогу. Його села ще не було видно. Для цього потрібно перебратися через невеликий пагорб. Ось він залишився позаду, і перед юнаком відкрилася знайома картина: його село у заростях дерев... Воно неначе завмерло в очікуванні чогось незвичайного. Десь там на горбі над річкою заховалася його хатинка, а ще далі серед руїн колишнього монастиря доживає свій вік брат Амвросій...

Тарасові несила було більше стояти на місці. Він смикнув за повіддя коня і помчав щодуху назустріч тій, що терпляче чекала його усі ці роки.

Удалині срібною стрічкою блищала тиха гладінь Стрвині. Тарас згадав, як неначе зовсім недавно ловив у річці рибу та раків... Тоді річка здавалася йому широкою, особливо після весняної повені. Тепер він виріс. Побачив інші ріки: Буг, Дніпро... Юнак вже не вважає рідну Стрвину широкою. Вона стала такою, як була й завжди: невеличким потічком, у якому сільські хлопчаки ловлять рибу — для прожитки і на продаж...

Сопоха прислухався. У долині між селом і Жовквою чулися дитячі голоси. Він згадав, що саме на цьому місці найкраще ловилися коропи. Що ж, тепер настала черга інших...