Розділ «27»

Тарас в’їхав у село. Людей майже не видно було. Зрештою, це й не дивно, адже у такий час кожен порався на городі... (якщо, звичайно, не вигнали на панські роботи.)

Селяни підозріло дивилися на невідомого жовніра, що невідь-звідки з’явився у їхньому селі. Підійти ближче, а тим паче заговорити боялися, адже нічого хорошого від незнайомців зі зброєю не чекали... Але Тарасові зараз не до зустрічей і розмов. Його кінь прямує до рідної домівки, де ні про що не здогадується його рідна ненька...

Аж ось і хатина над річкою...

В очі Тарасові кинулось неймовірне запустіння, якого він не пам’ятав ніколи. Усе подвір’я заросло високими бур’янами, поміж яких де-не-де виднілися молоденькі верби. Від нетерплячки юнак зіскочив з коня і подався до чорної похиленої халупи. Підійшов — і остовпів. Вікна були заставлені якимись подертими лантухами з травою, двері навхрест забиті аж зеленими від сирості дошками...

Тарас розгублено роздивлявся навсібіч. Чи тут уже давно ніхто не живе? А куди ж поділася матінка?

«Може, вона перебралася жити до брата Амвросія?» — майнув здогад. Як-не-як, але навіть напіврозвалена келія колишнього монастиря — куди надійніший прижиток аніж ця хатинка...

Тарас повернувся до коня. Він уже хотів було залізти у сідло, аж тут побачив неподалік жінку, у якій ледве упізнав сусідку.

— Тітко Параско! — гукнув він. — Ви мене не впізнаєте?

Тарас узяв коня за вуздечку і підійшов до жінки. Та з недовірою дивилася на невідомого жовніра.

— Невже не впізнали? Я ж Тарас...

Жінка сплеснула руками.

— Тарасе! Повернувся! — нарешті озвалася вона і пригорнула хлопця до себе. — Виріс же як! Просто паном став...

— Тітко Параско! Де мама? — запитав тривожно Тарас, вирвавшись із обіймів.

Жінка одвернулась од хлопця і потупила очі додолу.

— Та кажіть же! Мама з братом Амвросієм? — допитувався Тарас.

Сусідка розгублено кивнула:

— Вона... Померла вона.

Почувши таке, Тарас притулився до вірного коня.

— Давно?

— Гай-гай, хлопче, майже одразу, коли ти поїхав.