Розділ «17»

— Скільки гармат ми отримали — ви знаєте. Тому панам є над чим подумати, — закінчив Станіслав Жолкевський.

Він повернувся і у супроводі полоненого і носія штандарту залишив вражених воєвод самих.

— Як це може бути? — нарешті спромігся щось сказати Федір Єлецький.

— Мене не дивує, що Шуйський програв свою чергову битву, — мовив Григорій Валуєв. — Вбити Михайла Скопіна — це одне, на те великого розуму не треба, достатньо бути зятем Малюти Скуратова, а от керувати його осиротілим військом потрібен талан. Мене інше хвилює: як це ми у себе під носом не помітили зникнення цілого війська?

— Так, перехитрив нас старий лис! — з гіркотою відзначив Єлецький.

— Що робитимемо?

— Порадимося зі стрільцями. Зрештою, саме від них залежить, здаватися чи ні.

Воєводи повернулися в острог через прохід, котрий за ними одразу ж закрили. Стрільці, що обступили їх, буквально свердлили їх поглядами. А князь Єлецький не спішив задовольнити їхню цікавість. Він піднявся на поміст, що стояв посеред майдану, скосив погляд на велику колоду, забризкану кров’ю, що вже запеклася. Лише два дні тому на цьому місці він сам наказав обезголовити двох стрільців, котрі підбурювали інших здатися на милість полякам. Тепер же він сам має запропонувати те ж саме. І невідомо, яка на це буде реакція.

— Стрільці! — голосно, щоб почули всі, сказав князь Федір Єлецький. — Щойно ми з боярином Григорієм Валуєвим говорили з польським гетьманом. Боюся, стрільці, що сповіщу погану для вас новину.

Стрільці навіть перестали дихати, щоб не пропустити новину. Вони, звичайно, були готові до будь-яких несподіванок — як-не-як, війна є війна, але почути таке зовсім не сподівалися.

— Учора поляки розбили військо князя Шуйського, — повідомив Єлецький. — Підмоги не буде...

Почуте спочатку навіть не сприйнялося військом, настільки це було неймовірним, потім натовпом покотився неясний гул.

— Це правда? — запитав стрілець у першому ряду. — А гетьман не бреше?

— На жаль, це правда. Ми на власні очі бачили булаву князя, а її у нього можна було відібрати тільки силоміць. До того ж полякам дісталася вся наша артилерія, а це вісімнадцять гармат.

Стрільці роззирнулися навсібіч. Вони наглядно уявили собі, що відбуватиметься тут під час найближчого штурму. Те, що вони уявили, їм не сподобалося.

— Що пропонують поляки? — знову пролунало запитання.

— Гетьман Жолкевський запропонував нам здатися на його милість, залишити острог і скласти присягу їхньому королевичу.

— А як же государ Василь Іванович? — почулося десь зсередини.

І тут стрільців неначе прорвало. Вони розділилися на дві нерівні частини, причому ті, що захищали теперішнього царя, залишилися у невигідній для них меншості. Звідусіль чулося:

— Та який він цар!