Розділ «XI Не мине чаша сія…»

– Крові не буде, – запевнив його Доброслав. – Розпочинай, Андрію.

Мирослав винувато глянув на Анну, не помічаючи, як каламутна стареча сльоза стікає по його щоці. Вона подивилася на коханця, що наближався. Брови й повіки його безперестанку сіпалися, але руки, що тримали чашу, не тремтіли. А ще Анна помітила, що губ у нього не стало зовсім – зрівнялися з кольором блідого обличчя. «Я ще жива, а він помер уже», – осінило її. Усе раптом зробилося чітким, як сонячного ранку, коли відчиниш вікно і охопиш поглядом весь світ. Страх зник.

– Давай, Андрію, – спокійно, майже лагідно мовила Анна. – Я вип’ю.

Він усміхнувся жалюгідною, розгубленою усмішкою і підніс до її губ чашу.

– Прощай, – сказала вона. – Усі прощайте.

Трохи вина пролилося мимо її мляво розтуленого рота: усе-таки руки в Андрія здригнулися.

Данило повернувся на четверту добу, провівши в сідлі всю ніч і весь день. Вороного коня загнав до смерті, іншого, змінного, роздер шпорами так, що конюхи тільки головами хитали.

– Анно! – скрикнув. – Анничко! Серденько моє! Сонечко ненаглядне!

Припав до мертвого тіла, не помічаючи важкого духу, що скупчився в каплиці. Там було безліч квітів польових, м’яти, полину, але смерть переборювала все живе. Так було завжди.

Сини і дочки обступили князя, заговорили тихо, умовляючи; їм було легше вже, вони своє відплакали. Поки сумували всі разом, далекі родичі і бояри, що стояли біля стін, зберігали гробове мовчання. Хіба хто-небудь схлипне або висякається в рукав. Та ще немовля десь неподалік надривалося, не вгамувати. Грудей, видко, вимагало. Жити хотіло. І від крику його присутність смерті відчувалася ще гостріше.

Данило підвівся, повів навколо червоними очима, що нічого не бачили:

– Що ж ви, га? Не вберегли мою кохану, серденько моє! Як ви могли? Не буде іншої такої, як Анничка!

Блідий, як сама смерть, Андрій Гаврилович оступився, зачепив плечем оклад на стіні, схопився за нього, не даючи впасти.

– До сестри в Галич їздила, – доповів Доброслав протяжно. – Може, з’їла щось несвіже, а може, голкою іржавою вкололася. Сестра злягла від розладу. Княгиня ще жива була, коли за околицею знайшли.

– Але не говорила зовсім, – додав чоловік сестри, розводячи руками. – Дивилася тільки.

– Кращих лікарів до княгині звезли, – заговорили люди навперебій.

– Кров пускали…

– Молилися…

– Священиків з усієї округи скликали…

– Тільки все марно…