Розділ «XI Не мине чаша сія…»

Анна з гуркотом обрушила важку кришку, закрутила головою, кинулася до скрині, стала штовхати її, надриваючись. Зверху прилаштувала кілька важенних балок, які ні за що навіть не підняла б за звичайних обставин.

Сили Анни збільшилися вдесятеро. Її мовби пробудили від довгого, обтяжливого, важкого сну, у якому все пливла і пливла за течією, не маючи можливості пристати ні до одного, ні до другого берега. Тепер усе змінилося. Реальність, проста і ясна, постала перед нею. Вона зрадила не тільки чоловіка, а й батьківщину. Спосіб виправити свою помилку був лише один.

Почувши сопіння, Анна побачила чоловічу фігуру, яка лізе через другий люк. За нею показалася ще одна голова.

Анна в два стрибки злетіла на поміст біля слухового вікна, виставила вперед руки, ударила в раму. Вона вже лізла назовні, хапаючись за тес покрівлі, коли її спіймали за ноги і зірвали вниз. У порваній сорочці, вся в пилу, сажі та павутині, Анна безстрашно подивилася на чоловічі обличчя, які схилилися над нею. Знайшла очима Андрія. Спробувала плюнути в нього, але слина не долетіла, повисла на рукаві широкоплечого, кривоногого чоловіка з роздвоєною бородою.

– Я тебе знаю, – сказала. – Ти Доброслав. А ти Гліб, – вона подивилася на іншого. – Біжіть до князя, падайте йому в ноги, кайтеся. Ще не пізно.

– Пізно, княгине, – сказав Доброслав, наступаючи їй на живіт з такою силою, що з неї потекло. – Тягніть її вниз.

Раптом виявилося, що горище повне люду. Сопучи, штовхаючись, заважаючи один одному, слуги підняли Анну і понесли її до відкритого люка. По дорозі вона звивалася, як спіймана гусениця, але все було марно. Її кинули вниз на підставлені руки, затисли рот, поволокли далі. Найприкріше, що Андрій був присутній при всьому цьому, але не сказав жодного слова на її захист. Йому було важливіше виправдатися самому: Анна бачила це по його зігнутій спині і винуватим рухам рук. Доброслав, слухаючи його, лише хмурився і кусав вуса.

Слуги посадили Анну на крісло в трапезній, прив’язали руки рушниками до підлокітників. У рот їй запхали зім’яту ганчірку. Вона спробувала крикнути, але видала лише глухе мукання. Це був кінець. Анна розуміла, що дороги назад у бояр немає. Полонивши дружину князя Данила, вони спалили за собою мости. Отже…

«Ось і смертонька моя прийшла – промайнуло в голові. – І заслужено. Покарав Господь за гріхи. Чим виправдовуватися стану на Страшному Суді? Коханням? Так це не кохання було, а блуд один. Правильно Степанида говорила. Потрібно було не тіло слухати, а серце. Ох, запізно, запізно! Все на плотські втіхи проміняла: чоловіка, сім’ю, гідність. А з чим залишилася? Із порожніми руками і порожньою душею. В обмоченій сорочці, з кляпом у роті. Так і задушать. Або втоплять?»

Анна намагалася зрозуміти, про що говорять люди, які вирішують долю, але нічого конкретного не чула й не бачила. У вухах безперервно звучало: «Кінець, кінець, кінець». Очі застеляли гарячі сльози, а в цьому слізному тумані пропливали милі образи синів і дочок. Вони дивилися на матір з жалем і болем, ніби прощаючись.

«Розв’яжіть! – захотілося кричати Анні. – Я нічого нікому не скажу! Робіть із Данилом що хочете, а мене відпустіть!»

Замість благання вийшли якісь надривні, невиразні звуки. Але це навіть добре було, тому що Анна не мала права обмінювати своє життя на чоловікове. Він завжди дбав про неї, плекав, голубив. Вона була лише плоттю від плоті його. А хіба може зраджувати людині його нога, рука, голова? Якщо так, то рубати їх треба.

«Нехай убивають, – вирішила Анна. – Більше жодного слова не скажу».

Вона хотіла заплющити очі, щоб не бачити ненависних бояр, які нахабно розглядали її коліна, але розплющила очі ширше. У кімнату втягли Завиду, що відчайдушно борсалася. Виявляється, вона зрозуміла, що справи кепські, і спробувала втекти крізь собачий лаз під огорожею, але застрягла, і її впіймали. Вислухавши все це, Доброслав махнув рукою:

– Кінчайте її!

Ті двоє, що стерегли двері в трапезну, накинулися на Завиду, що верещала в пов’язці на роті. Один заломив їй руки, другий двічі вдарив головою об підлогу, намотав на шию косу і став душити. І хвилини не минуло, як усе було скінчено. Кати випрямилися над мертвим тілом і подивилися на Анну. Усередині неї все перевернулося.

– Не треба, – зупинив їх Доброслав. – З нею по-іншому вирішимо.

– Ідіть геть, пішли геть! – замахав руками Андрій.

Він усе ще не оговтався від страху за власну шкуру і щосили намагався догодити спільникам. «Ось, із ким ти зв’язалася, – сказала собі Анна. – Дивись, на яку нікчему Данила поміняла».

Вона заплакала. Її звільнили від кляпа, стали питати, чи не князь підіслав.