– Та що ви, що ви! – знову заметушився, замахав руками Андрій. – Вона до мене, як кішка за сметаною внадилася. Дурна баба. Одним місцем здатна думати. Причинним.
– А ось ми зараз з’ясуємо, – пообіцяв із загрозою рудий Молибог, закочуючи рукави і наближаючись до зв’язаної полонянки.
Анна перестала плакати, з ненавистю дивлячись у його жовті, вовчі очі.
– Не бий її, – розпорядився Доброслав. – Не можна, щоб на покійниці синці залишилися.
– Покійниця? – стрепенувся старий Мирослав. – Та ви що, браття? Схаменіться! Не бувати цьому.
– Сам одумайся, – злісно сказав Доброслав. – Адже знаєш, що з усіма нами зроблять, якщо правду буде викрито. Маєток відберуть, сім’ї по світу пустять, усім знесуть голови. Не можеш дивитися – іди, старий. А втручатися не смій!
Він сковирнув яхонт на персні, висипав звідти кілька білих зерняток у порожню чашу, хлюпнув вина. Владно подивився на побілілого Андрія:
– Бери. Твоя помилка – тобі й виправляти. Умов княгиню випити. Так для всіх краще буде.
Прийнявши чашу, Андрій нерішуче потоптався на місці:
– Що потім, Доброславе? Як пояснимо, чому її в мене знайшли?
«Кажуть про мене, як про мертву, – подумала Анна. – Не попрощатися мені з вами, діточки, не покаятися перед тобою, Даниле. Пробач, якщо зможеш!»
Тим часом Доброслав говорив як про вирішену справу, просту і буденну.
– Княгиня потайки прийшла? Потайки і виведи. Залиш біля будинку сестри, на задвірках. З нею від отрути правець станеться. Уже нічого не скаже, а до заходу віддасть Богу душу. Хвороба смертельна напала. Кров згустилася, перестала текти по жилах. – Доброслав підштовхнув Андрія до Анни. – Сміливіше, хлопче. Зумів нашкодити – зумій прибрати.
– А якщо вона того… отямиться? – подав голос Спиридон, смикаючи себе за зовсім м’яку, ще пухнасту бороду.
– Отрута надійна, не раз випробувана, – заспокоїв його Доброслав. – Я із цим заповітним перснем ніколи не розлучаюся. Корисна штука.
– Пригадую, твій старший брат торік від правця простяг ноги, – бовкнув Кіндрат Федорович, який, поки інші вирішували долю бранки, з’їв наодинці цілий пиріг з маком.
– Я ж тебе не питаю, чому дружина твоя раптом повіситися надумала! – розлютувався Доброслав.
– Досить лаятися, браття! – гримнув Мирослав, пристукнувши важкою патерицею. Не час і не місце.
– Тебе ж начебто відпустили, – повернувся до нього Ратобор. – Чому не пішов?
– Спільна справа – спільний гріх. Будемо разом кров’ю пов’язані.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Данило Галицький» автора Орлик Тарас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XI Не мине чаша сія…“ на сторінці 4. Приємного читання.