Розділ «XI Не мине чаша сія…»

Подумки він намагався побачити себе збоку… ні, не збоку, а зверху, із-понад хмар. Очима Того, хто невидимий, але бачить усіх і все. Ось він, князь Данило, подібний до комахи, що повзе по землі, нікчемний, маленький, слабкий. Веде війни, укладає союзи, поповнює скарбницю і власні скрині набиває, кохає, страждає, їсть, п’є, спить. І що? Підсумок який? Глиняний пагорб над зотлілим прахом? Це все, що залишає по собі людина?

«Ні, – сказав собі Данило, машинально змушуючи коня стрибати через повалені стовбури і ями, вивернуті віковим корінням. – Мені Бог дав владу, щоб я батьківщину свого народу зберіг. Це найголовніше. Господь підніс мене, але й з мене більше спитає. Не маю права я згинатися під ударами долі. На мене люди дивляться. Для них я приклад. І не маю права показувати слабке місце. Залізним повинен бути. Уся сила Русі зараз в мені зійшлася. Усі надії і очікування».

Натягнувши віжки, Данило розвернув утомленого коня й поскакав назад.

Холмська темниця перебувала під південною дозірною баштою і йшла в землю так глибоко, що кам’яні стіни тут були завжди вологі й холодні, як жаб’яча шкіра. Спускаючись крутими сходами, Данило почув нелюдський крик. По його шкірі побігли мурашки, але зовні він не здригнувся. Увійшов у низьке приміщення, освітлене вогнем у горні та парою смоляних факелів на стіні. Крізь димовий гар пробивалися запахи кислого поту і випорожнень.

Никодим, піднятий на диби, подивився на Данила величезними чорними очницями, у яких лише вгадувалися очі. Його вивернуті назад і вгору руки були неприродно довгими; ноги торкалися підлоги кінчиками великих пальців.

– Що ж ти? – запитав Данило. – Чим тобі дружина моя перешкодила? Чи зі мною рахунки хотів звести? Що я тобі поганого зробив?

Никодим мовчав, дивлячись на князя з невимовною мукою. Борода в нього обгоріла, губи запеклися, перетворившись на одну суцільну болячку.

– Він не зможе тобі відповісти, великий князю, – виступив вперед кат у шкіряному фартуху, обгорненому навколо волохатого, м’язистого тіла.

– Чому? – запитав Данило, не удостоївши його погляду.

– Язика собі відкусив, поганець. – Кат із силою трусонув в’язня, що висів, від чого той закричав, пускаючи з рота червону слину. – Ну? Відкусив собі язика, тебе запитують? Дивись, станеш заперечувати, я тебе ще не так кричати змушу.

Никодим, не зводячи з князя почорнілих очей, забарився трохи, перш ніж кивнути.

Якби не біль утрати, якби не тяжке похмілля, то Данилові вистачило б цих кількох секунд, щоб розпізнати правду в спрямованому на нього погляді. Але цього не сталося.

– Навіщо відкусив? – побажав знати Данило.

– А щоб простіше було опиратися і відмовчуватися, – пояснив кат, поплескавши Никодима по липкому, сплутаному волоссю. – Слово – воно ж не горобець, а жити кожному хочеться. Навіть у моїй, хе-хе, майстерні.

– Багато говориш.

– Прошу пробачити дурня необтесаного.

Кат схилився в поклоні. Його безформна тінь на стіні повторила цей рух.

Відблиски вогню спалахували і гаснули в очах Данила, що з огидою дивився на колишнього писаря.

– Говорити душогуб не може?

Кат похитав головою, перехопленою обручем, на ковальський манер.