Розділ VII Нічна партія в шахи

— Гаразд. Збирайтесь.

— За хвилину буду готова, — сказала жінка.

Поспіхом втираючи сльози, вона зникла за дверима своєї кімнати...

Невдовзі вони вийшли через замкову фіртку, взявши з собою тільки слугу, який рушив попереду, освітлюючи дорогу, що вела на цвинтар. Казимир ніс на плечі важкого металевого лома, взятого з майстерні замкових каменотесів. Дощ не припинявся, а навпаки, посилився на ніч, і всі троє незабаром промокли до нитки. Вода шипіла на розпечених металевих стулках олійного ліхтаря в руках слуги і, здавалось, от-от дістанеться до вогню, позбавивши нічних подорожніх світла.

Слузі було суворо наказано мовчати про все, що відбудеться цієї ночі. Втім, той мав настільки байдужий і сонний вигляд, що ніхто в ньому не сумнівався. Безперечно, найбільшим інтересом цього чоловіка зараз було ліжко, яке його змусили залишити. Здавалось, що й опинившись на нічному цвинтарі і кутаючись у мокрий плащ, він думав тільки про нього. І хтозна, чи зникла ця думка навіть тоді, коли Казимир щосили вперіщив ломом по кам’яній плиті, що закривала вхід до родинної гробниці Сененських.

І лише, коли за півгодини марудної праці, найманцю вдалося підважити плиту й відкрити усипальницю, слуга затремтів тепер не від холоду, а від страху. Що вони замислили, ця божевільна Йоанна і приблуда Казимир, про якого в містечку говорять, наче він продав душу дияволові?

Помітивши, що ліхтар в його руці дрібно затремтів, жінка підійшла до нього й уважно вгледілась тому в обличчя. Від її погляду, слуга затрясся ще дужче.

— Ти пам’ятаєш про свою обіцянку? — запитала вона.

Завжди лагідна й добра Йоанна виглядала тепер, як відьма.

— Пам’ятаю, ваша милосте... — затинаючись відповів слуга.

— Обіцяю щедро винагородити тебе, якщо триматимеш язика за зубами, — пообіцяла Йоанна.

Тоді, підійшовши до Казимира, тихо, але твердо промовила:

— Дістаньте труну. Будь ласка...

Скорившись, найманець пірнув усередину гробниці й за мить повернувся з маленькою домовиною в руках. Тоді поставив її на камінь і витер обличчя чи то від дощу, чи то від гарячого липкого поту.

— Відкрийте її.

Казимир звів очі на Йоанну, мовби для того, щоб переконатися чи правильно почув. Жінка злегка кивнула. Вона стояла рівна, мов статуя Діви Марії, тільки здавалася меншою, ніж зазвичай. Так ніби потроху розчинялася у цвинтарній ночі.

Найманець гукнув на допомогу слугу, і разом вони без надмірних зусиль зірвали з труни віко. Тієї ж миті залунала мелодія музичної скриньки, що була всередині поруч із маленьким мерцем. Йоанна підійшла ближче й глянула на сина. Бліде дитяче обличчя було скривлене в жахливій гримасі, а крихітні руки підняті над собою так, мовби дитина намагалася відкрити віко.

Жінка розпачливо закричала і впала без тями у цвинтарну багнюку. Казимир кинувся до неї.

— Господи милосердний, — прошепотів слуга, — ми поховали це дитя живцем.

Підклавши Йоанні під голову свого плаща, Казимир звів очі й раптом побачив за кілька кроків від себе темну, але добре знайому постать. Це був незнайомець, демон, з яким він грав у шахи на життя дитини. Так ось як ця потвора потрактувала нічию! Сина Йоанни поховали, як мертвого, але в домовині він ожив, щоб насправді вмерти у жахливих недитячих муках.