Розділ VII Нічна партія в шахи

Поморянський замок занурився в траур. Не стримувала сліз навіть обслуга і вартові, котрим досі, здавалось, було однаково, що відбувається в родині Сененських. Можливо тому, що маленький син Йоанни ще не сприймався приналежним до вельможної родини, і шкодувати за невинним життям та співчувати горю матері було легко.

Вкотре почав періщити дощ, і не зупинився він до дня, коли були призначені похорони. Замок, за цей час, від негоди зробився сірим і понурим, від чого сам виглядав, як велетенська кам’яна усипальниця.

Стоячи під рясним дощем на цвинтарі і спостерігаючи, як гробарі й священик роблять свою справу, Казимир знову пригадав ніч в покоях Йоанни, коли намагався обіграти Демона Смерті в шахи. Чи було б справді подароване життя хлопчику, якби найманець переміг в тій партії? Але ж він і не програв! Чорт забирай, вони розійшлися нічиєю!.. Хіба що все це йому справді привиділось і жодного демона, шахівниці та гри з диявольською умовою насправді не було.

Йоанна, проходячи повз Казимира, глянула на нього порожніми очима, з яких давно витекли всі сльози і вже, здавалось, потроху витікає життя, й гірко промовила:

— Він таки забрав мого сина...

В цих словах не було жодного докору, але найманець відчув, як невидимим списом його нутро пронизала вина.

Кілька ночей після похорону Казимир не міг спати. Він зводився з ліжка і міряв кроками свою кімнату або виходив у коридор і, мов злодій, скрадався до дверей Йоанни. Тут чоловік довго прислухався до тихого плачу нещасної матері й відчував, як самому йому до горла підкочується гіркий клубок. За своє життя найманець не навчився утішати. Казимир добре вмів завдавати болю, але не знав, як бодай частину чужих страждань забрати собі.

Однієї ночі, коли він отак стояв під її покоями, двері несподівано прочинились. Йоанна постала перед ним в одній сорочці, бліда, наче привид з розпущеним волоссям, що важко опускалось на її тендітні плечі. Заскочений зненацька Казимир знітився, наче хлопчисько, якого спіймали за підгляданням у замкову шпарину. Пробелькотівши щось подібне до вибачення чи то невдалого пояснення, він вже збирався хутко піти геть, але жінка зупинила його.

— Я чую мелодію тієї маленької музичної скриньки, — промовила Йоанна, і від цих слів у найманця волосся піднялося дибки.

— Пригадую, ви поклали її синові в домовину, — сказав він.

В роті у Казимира пересохло і, говорячи, найманець мав відчуття, ніби жує пісок.

— Так, але я чую музику... — повторила вона.

Йоанна підійшла до нього так близько, що він міг добре розгледіти темні кола довкруж її очей.

— Нам треба відкрити усипальницю, — додала жінка.

Найманець відсахнувся від неї, мов від прокаженої. Позадкував до стіни, проте Йоанна знову наблизилась.

— Благаю вас, Казимире, — не вгавала вона, — я б сама це зробила, проте боюся, що мені не вистачить сил.

— Але навіщо? — ніяк не міг второпати найманець, — що ви хочете там побачити?

— Не знаю, не знаю, не знаю!.. — розпачливо вигукнула Йоанна, — але не можу позбутися відчуття, що... що мій син живий!

Вона відвернулась від нього і, закривши обличчя руками, заридала.

Казимир, зрозумівши, що заспокоїти її не вдасться, важко зітхнув і коротко мовив: