Розділ VII Нічна партія в шахи

З цими словами, вона спробувала піти, але найманець легко притримав її за плече.

— Я прийду, ваша милосте, — сказав він.

Жінка, все ще не піднімаючи погляду, спробувала усміхнутись, але кутики її вуст лише кволо здригнулись. Вони попрощались, ніби й не домовились про нічну зустріч. Або ж, наче юні коханці, приховували домовленість навіть від самих себе.

Казимир, сидячи біля вікна, дочекався півночі, а тоді, звівшись на ноги, тихо вийшов зі своїх покоїв. Безшумно й озираючись, наче злодій, він підійшов до дверей Йоанни і легенько постукав. Вона відчинила йому за хвилину й впустила досередини. Біля вікна стояло таке ж крісло, як і в його кімнаті, тому Казимир мимоволі попрямував до туди. Сівши, він відчув себе дещо впевненіше, мовби таке положення забезпечувало не тільки рівновагу його тілу, але й думкам. Він мовчки спостерігав, як Йоанна, в білій сукні, без жодного звуку, ніби привид, йшла від колиски до столу, на якому стояли наїдки і пляшка вина, а потім від столу до скрині з відкинутим віком, де взяла до рук біле полотно і з ним повернулась до колиски.

Казимир стежив за її вправними граційними рухами, і вперше за весь час ця жінка видалася йому привабливою. Жінка, яку він поранив ненароком своїм кинджалом і, подумавши, що вбив, устиг навіть обміркувати, як збудеться її тіла. Він би з приємністю зняв з неї той білий одяг, щоб подивитися, як виглядає вона оголеною.

Між тим, Йоанна пошепки запропонувала йому пригоститися вином і наїдками. Казимир не відмовився. Зрештою, таким чином можна було відволіктися від своїх хтивих думок.

— Ви раніше чули щось про цих стридів, які живуть у тутешніх лісах, ваша милосте? — запитав найманець, бачачи, що Йоанна відійшла від колиски і сіла на край свого ліжка, — чи давно вони тут? І звідки взялися?

Жінка кивнула і, якусь мить помовчавши, сказала:

— Колись мій учитель латини, добряче перебравши вина, розповів мені під час уроку про трьох демонів, яких було вислано з пекла у світ смертних... Про це він прочитав у якісь таємній книзі. Начебто демони повстали проти Верховного Зла, однак програли битву. Першим і найголовнішим з вигнанців був Демон болю, Асмодей, покровитель жорстокості та жахливих мук... Двоє інших — Демон Смерті Мафас та Демон Ненаситності Баал — йому корилися.

Далі він сказав, що Баал злягався із земними жінками і зачав багато дітей, які народилися кровожерними потворами і дали своє потомство. Звідси і походить плем’я стридів...

Протверезівши, вчитель латині поспішив запевнити, що все вигадав і ніякої таємної книги ніколи не читав, але батько, бачачи, як сильно я злякалась, звелів його висікти в стайні й вигнати геть без платні. Досі про це я розповідала тільки своєму чоловікові...

— Дякую, ваша милосте, — мовив Казимир, — знати легенду про походження цих потвор мені не завадить.

Він потягнув до вина і налив собі ще півкухля.

— Як і домовлялися, можете спати спокійно, доки я тут на варті, — додав він.

Йоанна вдячно всміхнулася і, розчесавши волосся, невдовзі й справді заснула, не знімаючи своєї білої сукні.

— А ти сиди й хлебчи вино, телепню, — промовив тоді до себе найманець, — хоча досить ступити кілька кроків, і можна заволодіти нею без надмірних зусиль...

Він зрозумів, що ця думка до самісінького ранку не дасть йому спокою, тому принаймні намагався дивитися в інший бік, у темне вікно. Воно було схожим на чорне матове дзеркало, в якому відображалися покої. Видно було товсту лоєву свічку, що згоріла до половини, колиску з дитиною Йоанни і відкриту скриню... Він споглядав цю нерухому картину досить довго, доки врешті не зауважив, що вона раптово змінилась. Колиска чомусь посунулась убік, а на її місці невідомо звідки з’явився ще один стіл. Різко повернувшись, Казимир побачив, що цим столом сидить невідомий, зодягнений в чорне. Той самий, з яким він колись вже зіткнувся в цій самій кімнаті. Одним рухом, найманець вихопив шаблю, але дивний гість навіть не поворухнувся. Краєм ока, Казимир зазирнув до колиски, аби пересвідчитись, що дитина не зникла. На щастя, маленький син Йоанни й досі був там і мирно спав.

— Відклади шаблю, — крижаним голосом наказав незнайомець, — вона не стане тобі в пригоді.

Найманець відчув, що тут абсолютна рація, і скорився. Той, хто міг так раптово й невідомо звідки з’являтися, навряд чи боявся удару клинком.

— Хто ти в біса такий? — запитав Казимир.