Розділ VII Нічна партія в шахи

— Боїшся, що сумління не дасть спокою?

— Совість — найжорстокіший кат. Страшніший за всіх катів світу разом узятих.

— Що ж, тоді я тобі допоможу, — несподівано сказав демон і простягнув над столом обидві руки.

Коли прибрав їх, на ньому виявилась шахівниця з розставленими фігурами. З боку Казимира стояли білі, з боку його суперника — чорні.

— Сподіваюся, ти вмієш грати в цю гру? — поцікавився демон.

— Так, — ствердно відповів той.

— Чудово... Бачиш, з трьох наймогутніших Владик Зла, що змушені перебувати тут, у Світі Смертних, я єдиний, кого цікавлять людські почуття. Інші двоє занадто зайняті своїми покликаннями. Один, кого називають Королем болю, втішається людськими муками, інший носиться лісами разом зі своїми дітьми-людожерами... І тільки я насолоджуюсь вашими емоціями.

Знаєш, найманцю, це завдяки мені король Речі Посполитої помер на день пізніше свого часу... А одного разу я допоміг подорожнім, які заблукали через шалені вітри. Мені подобається спостерігати за іграми смертних й час від часу обережно на них впливати.

От і зараз, коли доля цієї дитини вже, здавалося б, вирішена, я пропоную тобі партію в Шахи... Переможуть білі — син цієї жінки буде жити, чорні — помре.

— Хіба можливо обіграти демона? — мовив Казимир.

— А ти спробуй... Твій хід.

Найманець непевно торкнувся королівського пішака[42] й просунув його на дві клітини вперед. Його суперник миттю зробив хід у відповідь. Після дебюту, гра перейшла в мітельшпіль,[43] де Казимирові навіть вдалося здобути певну перевагу. Його фігури захопили центр шахівниці і вже, здавалось, от-от перейдуть в рішучий наступ, аж тут чорні влаштували їм хитру пастку. Як не ламав собі голову Казимир, але викрутитись не зміг. Положення фігур на дошці знову вирівнялось, а його перевага зникла.

Гра тривала всю ніч і лиш над ранок, коли за вікном почало сіріти, партія перейшла в ендшпіль[44].

— Зізнаюся, не чекав такої гри, — озвався демон, — ти мене здивував.

Казимир уперше за ніч відірвав погляд від шахівниці. Найманець намагався видаватися спокійним, але рясний піт, що стікав по його обличчю видавав шалене хвилювання, яке збурювало його зсередини. Він спершу хотів відповісти, але побоявся, що голос зрадливо затремтить. Гравці повернулися до своїх фігур, і за годину, якраз коли зблиснули перші промені світанку, стало зрозуміло, що в їхній партії — нічия.

— Що тепер? — встаючи з-за столу, запитав Казимир.

— А що мало б бути, на твою думку? — питанням на питання відповів демон.

Його силует навпроти став раптом прозорим. Так ніби це був привид, який потроху танув у просторі покоїв, мовби розчиняючись у ранковому світлі.

— Дитина житиме? — мовив найманець.

— І так, і ні... Адже на дошці — нічия.