Розділ VI Три діжки пива від абата Купідури

— Стій! — гаркнув до монаха вчорашній переговірних і вхопив коня за вудила.

Брат Гвідо завмер і мовчки спостерігав, як декілька чоловіків вискочили на воза й за допомогою сокир повідкривали діжки. Певний час вони уважно зазирали досередини, ніби крізь пінисту бурштинову рідину хотіли розгледіти дно. Здавалось, вони й справді вірили, що там, якимось дивом могло ховатися дитина. Зрештою, закінчивши огляд, вони сяк-так закрили діжки, дві з яких одразу зняли з воза й поставили на землю.

— Це наше, — сказав монаху чоловік, що досі тримав коня.

— Але ж, ваша милосте... — спробував протестувати монах.

— Їдь, шкапі твоїй легше буде, — перебив той і, відпустивши вудила, ляснув коня по спині.

Тварина, здригнувшись усім тілом від несподіваного удару, швидко помчала вперед, лишаючи грабіжників позаду. Коли ті вже були достатньо далеко, Гвідо сповільнив коня і втер з чола піт. Невідомо чому він усміхнувся і, піднісши очі до неба, прошепотів коротку вдячну молитву. Тепер лиш треба було дістатися до Хвалішева, де в старому рибальському будиночку він зможе сховатися від пекучого серпневого сонця й перевести дух.

Діставшись до потрібного місця, Гвідо випріг з воза клячу і пустив її пастися. Сам же простягнувся в затінку і, заплющивши очі, солодко задрімав.

Прокинувся монах від чийогось доторку і, схопившись на ноги, з полегшенням побачив перед собою Христофа. Львів’янин стояв перед ним з дитиною на руках, яка міцно й довірливо обіймала його за шию.

— Хвала Господу, все вдалося, — з полегшенням промовив Гвідо і обережно погладив Франциску по голівці.

Дівчинка глянула на нього великими карими очима й ще дужче притулилася до Христофа.

— Не бійся, — прошепотів він їй, — це наш дорогий друг Гвідо.

Мовби зрозумівши його, Франциска усміхнулась, продемонструвавши кілька своїх перших молочних зубів.

Христоф опустив її на траву, де вона одразу взялася досліджувати яскраві квіти, яких тут було безліч, а сам оглянув берег і покинуту рибальську хатинку.

— І все ж, як вдалося абату одурити тих чортів, що оточили монастир? — задумливо промовив він, зупиняючись біля воза, — адже ми з Францискою проїхали безперешкодно.

Промовивши це, він зняв з діжки розбиту кришку і зазирнув досередини, як це робили кілька годин тому люди в сірому. Потім роззирнувся довкола в пошуках кухля чи будь-чого іншого, чим можна було б зачерпнути собі пива.

— І не подумай пити, — застеріг його Гвідо.

— Я лише зроблю один ковток. Який же ти скнара! — відповів Христоф.

— Одного ковтка буде досить, щоб ти лишився тут на добу, а може й надовше, — сказав монах.

— Он як? Це ж чому?

— Бо від цього пива засинають і сплять без пам’яті.