Розділ VI Три діжки пива від абата Купідури

— Дорогий друже, ми відволікайся від нашої трапези... Пробачте, я дещо негостинно повівся, затіявши цю розмову. Давайте ж продовжимо... Маю на увазі наш обід, а не балачку.

— Даруйте, пане абате, але з мене досить і першого, і другого, — відповів Христоф, — обов’язок велить мені залишатися, то ж, якщо дозволите, я повернуся до своїх покоїв.

Абат відповів йому дещо розгубленим жестом, який дозволяв цьому гостеві-в’язневі вчинити так, як тому хотілося. Львів’янин подякував за обід, вклонився і вийшов за двері, де вже очікував монах вартовий, аби припильнувати, як він повернеться в свою келію.

Однак за кілька днів ввечері Христофа знову покликали до абата Купідури. Піднімаючись сходами, львів’янин думав про те, як по-дурному витрачає свій час. Якби не впертий настоятель, він давно вже міг би повернутися до Львова, знайти собі підходящу службу, а дитині — добру доглядальницю. І, якщо вже такою була королівська воля, то дбати про малу Франциску й охороняти її від усього, що могло б їй загрожувати.

— Франциска, — тихо повторив він ім’я дівчинки вже перед самими дверима абатської келії. — Яка доля заповідалася тобі в цьому світі, якщо навіть твій монарший батько вирішив, що ти — хлопчик...

Абат Купідура виглядав стривоженим чи радше зосередженим і, як завжди, стояв біля свого улюбленого вікна. Звідти видно було призахідний небокрай, що розливався кривавим світлом, як велетенська рана, що залишив по собі гострий сонячний диск, врізаючись у тіло землі.

З подивом Христоф зауважив, що на поясі у абата висить порохівниця і невелика сумка. Якраз така, у якій стрільці зазвичай носять кулі та просмолені гноти. В кутку на столі поруч з астролябією лежав мушкет.

Львів’янин єхидно всміхнувся.

— Стріляєте звідси в бекасів, ваше преосвященство?

Проте абат, здавалось, пропустив повз вуха цей доволі їдкий жарт.

— Якщо ваша ласка, підійдіть сюди, пане Христофе, — попросив він.

Прибулий здивовано замовк і зробивши кілька кроків до вікна, став поряд з абатом.

— Гляньте вниз, — коротко промовив настоятель, вказавши рукою на сіру сутінкову землю, поруч з монастирськими стінами.

Христоф напружив зір, але нічого незвичного не помітив.

— Придивіться, — повторив абат.

— Бачу тільки вогні, — мовив львів’янин.

— Саме про них і йдеться, — сказав настоятель.

Христоф придивився уважніше і, не зважаючи на висоту, розгледів поруч з вогнями численні людські силуети.

— Нас оточили, — сухо сказав абат, — вже другу добу ці люди не дозволяють нікому ані вийти з монастиря, ані зайти сюди.

— Чи знаєте, хто вони?