Розділ VI Три діжки пива від абата Купідури

— Нам потрібна одна доба, — знову озвався настоятель.

— Гаразд, як скажете. Моїм людям нікуди поспішати.

— І ще нам потрібно вивезти з монастиря пиво, яке брати зварили для міста. Воно вже другу добу стоїть у нас і невдовзі зіпсується, — додав абат.

Переговірник на мить замовк, а потім криво усміхнувся і промовив з погрозою в голосі:

— Гадаєте, ваше преосвященство, я дурень?.. Думаєте, не допетраю, що в одній з тих діжок замість пива, ви спробуєте заховати цю дитину, щоб вивезти її з монастиря?

— Їй-богу, ласкавий пане, ви мені лестите, — усміхнувся абат, — я всього лише скромний монах, покликаний служити Богові, а не вигадувати військові хитрощі. Йдеться лише про пиво, бо шкода праці братів та й платні, яку ми за нього виручимо. Чим довше воно в нас стоїть, тим більше знецінюється...

— Гаразд, — відповів незнайомець, — але майте на увазі, ми все одно перевіримо кожну діжку.

З цими словами чоловік повернувся й рушив до брами.

— Як вам буде завгодно, — відповів йому вслід настоятель.

Коли переговірник був уже з іншого боку монастирських стін, Христоф і абат врешті зустрілися поглядами.

— У нас був вибір, ваше преосвященство, — сухо вимовив львів’янин.

— Так, загинути всім до одного.

— Це краще, аніж зганьбитись.

— Не думаю, пане Христофе.

— Невже ми навіть не спробуємо відбитись? Адже ми в укріпленому монастирі, а їх не більше кількох десятків чоловік.

— У нас немає шансів...

— Є в нас шанси, чорт забирай!

Абат несподівано замовк і поклав руку Христофові на плече. Львів’янину здалося, що вона в нього дрібно тремтить.

— Довіртесь мені, — майже пошепки сказав настоятель і подався до своєї келії.

Вранці, як і було домовлено, віз із трьома чималими діжками виїхав за браму монастиря. Брат Гвідо, якому доручили відвезти пиво до міста, стискав віжки й дивився просто перед собою, бачачи тільки сіру дорогу понад вухами монастирської клячі. Не минуло й хвилини, як люди в сірому однострої перегородили йому дорогу.