Розділ VI Три діжки пива від абата Купідури

— Сказав: «Брате Гвідо, поцікавтеся, прошу, в нашого гостя чи в доброму здоров’ї та гуморі він перебуває. І якщо так, то чи не відмовився б він зі мною разом пообідати?..» — переповів монах.

— Несподівано, — все ще дивувався Христоф.

— То що відповісти його преосвященству? — запитав Гвідо після паузи.

— Звісно я згоден! — палко сказав львів’янин, — хоча б тому, що не всюди в’язнів називають гостями і кличуть обідати.

— Гаразд, — мовив Гвідо, — передам твою відповідь.

Вже йдучи, він раптом зупинився біля дверей і, повернувшись до Христофа, озвався до нього знову:

— Тільки не кажи його преосвященству, що я пропонував тобі втечу. Навряд чи це його розважить за обідом.

— Не турбуйся, мій друже, — пообіцяв той, — звісно ж, я ані слова про це не скажу.

Вони попрощалися, і Христоф з нетерпінням почав чекати обідньої пори. Коли, врешті, вдарив дзвін, сповіщаючи час трапези, до нього зайшов інший монах і наказав іти за ним слідом. Невдовзі вони опинилися в келії його преосвященства, де вже було накрито стіл, а сам абат Купідура чекав, як завжди, стоячи біля вікна.

Приязно привітавшись зі своїм в’язнем, настоятель монастиря запросив до столу і, прочитавши вголос коротку молитву, налив йому вина.

— Маю надію, ви, пане Христофе, не тримаєте на мене зла за те, що залишаєтеся тут, так би мовити... не з власної волі, — сказав абат, — я б радо вас відпустив, але поки що не можу цього зробити. Скажіть, вам вдосталь приносять їжі?

— Вдосталь настільки, що я не почуваюся в’язнем, — відповів той, — дякую, ваше преосвященство.

— Чудово. Обіцяю, невдовзі ваші двері не охоронятимуть і ви матимете зможу вільно ходити там, де забагнеться, — сказав абат.

Кілька хвилин вони мовчки їли запечених коропів і ще теплий монастирський хліб, запиваючи все вином. Тоді Христоф, похваливши спочатку кухаря, обережно підійшов до справи:

— Смію запитати ваше преосвященство, що викликало таку зміну вашого настрою? Наша перша зустріч обіцяла в подальшому мало приязні... І годі було уявити цю спільну трапезу.

— Так, даруйте мені тодішню різкість, — відповів абат, — визнаю, дещо перегнув палицю. Але тільки тому, що відповідальність за королівську дитину — важкий і відповідальний тягар. Хоч я вдячний Господу за будь-які випробування, що Він мені надсилає.

Сьогодні вранці надійшли вісті з Кракова, які хоч і сумні, але частково підтверджують ваші слова... Стало відомо про загибель Йона Свенсона, королівського розпорядника. Його тіло знайшли в якомусь постоялому дворі на Казімєжу.

— Однак в решті моїх слів ви й далі сумніваєтесь? — перепитав Христоф.

— Радше також чекаю підтвердження, — спокійно мовив абат.

— Важко уявити, як може підтвердитись остання воля короля, що той висловив її за мить до смерті, — дещо роздратовано сказав Христоф, — Свенсон був єдиним свідком.