Розділ X Острів Асмодея

Раптом за її спиною почулися повільні кроки. Їй було страшно озирнутися, хоча іншого вибору вона не мала. Саме позаду знаходилась її кімната.

Обережно повернувши голову, жінка й справді побачила постать одного з тих двох, що були присутні в залі. Незнайомець зняв свій каптур, і Софія ледве стримала крик. Замість голови той, здавалося, мав тільки череп обтягнутий сіро-зеленою, як у мерця, шкірою.

— Гадала, демони не помітять твоєї присутності? — запитав Мафас.

Софія змовчала і тільки притулилася спиною до дверей, які щойно зачинила.

— Як же важко бути відьмою. Тепер би ти двічі подумала, чи брати на себе таку ношу. Правда ж?

Вона кивнула і, закривши обличчя руками, спробувала себе знечулити, як робила це завжди, коли опинялася наодинці з Асмодеєм.

— Не роби цього, — застеріг демон, — інакше назавжди тут залишишся. Зробиш це пізніше.

Вона з подивом звела на нього очі. Демон знаком звелів підійти до нього ближче. Долаючи свій страх, огиду і намагаючись не тремтіти, вона зробила два непевні кроки. Здавалось до його жахливого обличчя було ще дуже далеко, але воно несподівано опинилось просто перед нею.

— Я — Демон Смерті, — вимовив той, — сьогодні ти мене кликала, але не тобі вирішувати, коли я прийду. Мені наказують могутніші за мене, або я вирішую сам. Затям це, нікчемо... А ще я гравець. І тому часто пропоную іншим також зіграти. Ти готова до своєї партії? Хочеш, дам тобі шанс звідси втекти? Вижити?.. Хочеш?

Вона ледь помітно кивнула.

З вуст демона злетів звук, схожий на хихотіння. Він простягнув руку вбік і витягнув зі стіни чималий камінь. За ним виявились сходи, що вели кудись униз, в темряву.

— Тікай, відьмо, — промовив той, — а я спостерігатиму. Не розчаруй мене тільки...

Підібравши краї сорочки, Софія обережно ступила у цей таємний хід. В темряві й холоді вона йшла кудись донизу, намагаючись не послизнутись на сирих сходах. Минуло не менше години (а може це так тільки здавалось, бо коли йти в невідомість, то й відчуття часу притуплюється разом з іншими відчуттями), як в темний простір гостро увірвався запах моря. Невдовзі почувся також шум дощу і удари хвиль об скелі. Отже, цим таємним ходом вона вийшла з палацу. Але що далі? Загинути отут посеред каміння?

Щойно вийшовши на берег, Софія збила ноги до крові, а колючий північний вітер нещадно бив її по обличчю. «Ну що ж, хай буде, що має бути», — подумала вона і більше навіть не намагалася та й не могла втримувати рівновагу. Софія хитнулася і безсило впала додолу.

Втім, несподівано для себе, жінка відчула, що вдарилася не об камінь. Руки її, інстинктивно випрямлені перед собою, натрапили на деревину. Це було щось, схоже на велетенську скриню...

Софія обережно підвелася і трохи оговталась. Скриня виявилась продовгуватою, довжиною в людський зріст. Недалеко було ще декілька таких самих, складених в ряд. Жодна скриня не була замкнена. «Цікаво, що всередині, — подумалось їй, — і чи не збираються ці скрині завантажити на корабель?..».

Вона вхопилася руками за важке й слизьке віко і спробувала його підняти. Відкрити скриню вдалося не одразу. Заважав вітер, який жорстоко шарпав її за волосся й сорочку. Врешті, скриню таки вдалося відчинити.

В сутінках, що перед бурею важкою пеленою огорнули острів, вміст цієї скрині видався особливо моторошним: там лежав труп молодої, ще зовсім юної дівчини. Вона лежала на лівому боці з підкладеною під голову долонею так, мовби насправді вирішила подрімати, а не заснула назавжди. На шиї покійниці виднівся випалений малюнок... Один з таких, який мала на своєму тілі Софія. Отже, ця бідолаха — одна з наложниць Асмодея, яка до того ж померла зовсім недавно. Можливо, одразу після неї Софія зайняла її місце.

Першою думкою було кинутися звідси подалі. Але ж куди і що це змінить? Буря ставала дедалі сильнішою, а отже йти, а тим більше тікати по слизькому камінню буде важко. Треба перечекати тут, хай навіть поруч із трунами.

Шторм на морі виявився короткотривалим. Вже за годину стих вітер, вляглися хвилі і навіть кволо зблиснуло сонце. Софія, тремтячи від холоду й страху, звелася на ноги. Тепер краще було видно все довкола, проте від цього її тільки охопив розпач. Місце, де вона знаходилась, де з кожним кроком людина могла скрутити собі в’язи, виглядало найрівнішим і найлагіднішим, своєрідною бухтою, оточеною стрімким непрохідним камінням і глибокими проваллями. Йти, а тим більше тікати, було нікуди.