Розділ X Острів Асмодея

Раптом на обрії з’явилися вітрила. Невеликий фрегат став на якір за кілька миль від острова. Серце Софії з надією закалатало, і вона не відривала від корабля очей. Десь через півгодини жінка розгледіла кілька шлюпок, в яких завзято працювали гребці, женучи їх до берега. Найпевніше, фрегат мусить забрати з острова ці труни, бо навряд чи моряки висаджувалися б тут для будь-якої іншої цілі. Втім, і радіти зарано... Ці люди служать Королю болю, отже вони їй не допоможуть. Залишався єдиний вихід...

Знову відкривши віко труни, вона ще раз глянула на мертву дівчину. Та була зовсім дрібною, і поруч з нею залишалося ще багато місця. Трохи постоявши, мовби зважуючись на ризик, Софія лягла всередину обличчям до обличчя з покійницею. Потім одним, сповненим відчаю рухом закрила віко за собою.

Десь за годину, вона почула, як на камінний берег висадились моряки. Перемовляючись між собою короткими притишеними фразами, вони завантажили труни на свої шлюпки. Потім налягли на весла, не підозрюючи, що в одній з них б’ється живе сполохане серце, а вуста судомно хапають насичене смертю повітря.

За якийсь час, вона зрозуміла, що опинилася вже на кораблі, їй навіть чутні були вигуки моряків, але долинали вони здалеку приглушено, мовби й справді з іншого світу. Повітря всередині труни ставало нестерпним, наче покійниця, що знаходилась від неї на відстані подиху, також вдихала його, жадібно відбираючи мертвими легенями свою частку. В голові вже паморочилось, а проте вона все ще боялася відрити віко над собою, щоб впустити досередини бодай трохи свіжого повітря.

Раптом Софія з жахом відчула, що мертва дівчина навпроти поворухнулась. Після цього в труні несподівано стало світло, мовби хтось запалив свічку, і обличчя померлої тепер було добре видно. Очі її були заплющені, але вуста, що тепер зачервоніли, мов у живої, ледь помітно рухались, ніби намагалися вимовити якесь слово. Софія спробувала відсунутись від неї настільки, наскільки це було можливо, проте зненацька повіки небіжчиці відкрилися. Під ними виявилися скляні мертві очі, що пронизали моторошним поглядом і скували її тіло невидимими ланцюгами. Ще за мить холодна рука покійниці опинилися на плечі живої сусідки.

— Хто ти? — Софія почула її голос десь усередині себе, мовби той проник в неї могильним хробаком.

— Така ж нещасна, як і ти, — тремтячи всім тілом відповіла вона, — тільки ще жива і понад усе хочу жити далі...

— Чому ти думаєш, що я нещасна? — перепитав той самий голос. — Я зараз вільна від мук і відчуваю лише блаженство. На відміну від тебе... Мабуть, те що ти зараз бачиш, виглядає жахливо, але повір — це лише моя оболонка з плоті. Крізь неї я можу спостерігати за тобою. Тіло — це в’язниця душі. І коли воно гниє, то душа звільняється.

Рука покійниці перемістилася на шию Софії, а мертвячі вуста раптом опинилися зовсім близько від її вуст.

— Не опирайся, — промовила небіжчиця, — дозволь тебе звільнити...

З цим словами мертва жінка стиснула горлянку живій...

В трюмі, двоє моряків, яким випало кілька хвилин на перепочинок, провадили веселу бесіду. Один з них сидів на чималій діжці спиною до чорних скринь, які вони нещодавно забрали з острова. Інший стовбичив навпроти нього.

— ...а тоді вона й каже мені: «Будь зі мною ніжним, любчику, бо ви, моряки, щоразу наче голодні звірі...». А тоді, уяви собі, починає роздягатися сама. Знімає з себе все. І тут бачу я такі цицьки!.. Такі цицьки! Вели-и-икі й соковиті, як дині... Ледве стримуюсь, щоб і справді не накинутись зубами, як пес...

Той, що слухав оповідача, спочатку кивав головою і збуджено хихотів, але раптом затих і зблід, наче смерть.

— А в мене вже штани розриває, — продовжив той, — так кортить, що дух перехоплює... Але, думаю, почекаю. Подивлюсь, що вона далі робитиме... А ця бестія, ти не повіриш, раптом підійшла і як ухопила мене за прутень!.. За прутень, чуєш? Чуєш мене?..

Проте, його співрозмовник не чув. Він став ще блідішим і дивився кудись повз цього веселуна, що описував свої бордельні пригоди. Очі його при цьому стали величезними і, здавалось, от-от вилізуть на лоба. Моряк, не встаючи з діжки, озирнувся, щоб простежити за його поглядом. Тієї ж миті волосся його стало дибки.

Одна зі скринь раптом прочинилася і зсередини спочатку з’явилася одна рука, що судомно вхопилася за дерев’яний край, потім інша, а згодом і розпатлана жіноча голова. Віко скрині відчинялося все більше, і невдовзі моряки побачили, як звідти з’явилася жінка в білій подертій сорочці. Вона випрямилась і обережно ступила босими ногами на підлогу.

Знаючи, що в цих скринях лежать мертві, обидва чоловіки спершу завмерли, а потім кинулись геть з трюму, і вже на палубі чулися їхні крики про те, що одна з покійниць ожила. Звісна річ, за кілька хвилин, в трюм почали обережно зазирати й інші матроси, озброївшись для надійності хто чим: шаблею, сокирою, а особливо набожні стискали в руках натільні хрести, що висіли в них на шиях.

Врешті, порозпихавши увесь цей забобонний натовп, в трюм спустився кремезний чолов’яга. Він не тримав у руках жодної зброї, втім погляд його був достатньо гострий і холодний. Зиркнувши на тендітну постать, що так раптово з’явилася на судні, він коротко запитав:

— Хто ви в біса така, шановна пані?