Розділ X Острів Асмодея

— Але ж божевілля — це свобода! — вигукнула вона, — божевілля — це розкіш! Розкіш!!!

Від свого пориву, жінка втратила рівновагу і, не втримавшись на ногах, упала на підлогу.

— Ні, існує ще більша розкіш... — прошепотіла вона, глянувши невидючим поглядом у вікно, за яким щораз більше розбурхувалось море, відкликаючись на поклик грозових хмар, — розкіш, яка звільнить мене з цього рабства назавжди. От тільки цікаво, чи відьми можуть заподіяти собі смерть? Забула про це запитати, коли переймала знання. Але можна з’ясувати... Треба тільки знайти для цього підходяще знаряддя, наприклад ніж. Довгий, гострий ніж...

Софія уявила, як пронизує себе сталевим лезом, і знову засміялася. В наступну мить вона вже заходилася шукати ножа по кімнаті, втім, схоже, такі її бажання хтось зумів передбачити. Жодної бодай найменшої зброї тут не було. Та раптом погляд Софії впав на двері до її покоїв. Уперше вона помітила, що ті були незамкнені.

Страх і цікавість — ці одвічні риси, що присутні людині за будь-яких обставин, почали підштовхувати її вперед. З того боку тягнувся довгий вузький коридор, освітлений тьмяними ліхтарями, в кінці якого виявилися ще одні важкі обковані залізом двері. Знову піддавшись цікавості, Софія натисла на них, і несподівано ці також прочинились. Зсередини війнуло холодом...

За дверима виявилася велетенська похмура зала з чималим кріслом посередині, яке нагадувало королівський трон. Навпроти трону був головний вхід, обрамлений гігантським, до самої стелі, порталом. За ним несподівано почулися кроки і чиїсь голоси. Софія вже хотіла кинутись назад до дверей, проте ті виявились задалеко. Непомітно для себе, роззираючись довкола, вона опинилася біля протилежної від них стіни. Її очі в паніці шукали сховку, і, здавалось, за мить до того, як хтось рвучко прочинив головний вхід, вона шмигнула за велетенську колону.

— Я ніколи не пробачаю таких безглуздих людських дурниць! — почувся гнівний голос Асмодея.

Він був одягнений зараз так само, як багато років тому у Венеції, коли Софія вперше його побачила. Темно-червоний джуббоне, плащ і оздоблена коштовностями скьявона на поясі.

— Ніколи не пробачаю! — повторив він.

Слідом за ним зайшов чоловік у барві Сірого Братства і зупинився майже при самих дверях. Голова його була смиренно похилена, як у слуги, що чекає покарання. Позаду нього стояли ще дві постаті в однакових чорних плащах і накинутих на голову каптурах.

— Смиренно прошу пробачення, володарю, — промовив незнайомець у сірому.

— Ніколи не сумнівався у твоїй відданості, Губерте, — відповів той, — але останнім часом ти мене розчаровуєш. Як можна було дозволити вкрасти королівське дитя просто у вас з-під носа? Кого ти набрав у своє Братство?

— Запевняю, володарю, всі вони віддані ваші слуги. Однак, розпорошені по цілій Європі...

— І що?

— Через це бракує злагодженості в діях... Загін, який оточив монастир у Познані...

— Ці телепні?!

— Вони всі покарані, володарю! Цей загін не зміг передати іншим звістку про зникнення дитини з обителі, аби ті перехопили втікачів... — поспіхом пояснював Губерт, відчуваючи, що терпіння володаря от-от закінчиться.

— Даю тобі ще два місяці, — проказав той у відповідь, — щонайбільше — три... Якщо до перших снігів донька Сігізмунда не буде на цьому острові, обіцяю, ти пошкодуєш, що народився на світ.

Губерт схилився в поклоні.

— І Чаша також повинна бути тут. Доставити її сюди негайно!