Розділ X Острів Асмодея

Софія спробувала відповісти, але вуста ще їй не корилися, і вона не зуміла промовити жодного слова.

— Але ви хоча б з цього світу? Ви з плоті й крові, як ми?

Жінка кивнула.

— Тоді як ви опинилися на моєму судні?

— Я... Заради Бога, не виказуйте мене.

— Кому?

— Господарю того острова.

Запанувала мовчанка, під час якої погляд капітана став ще безжальнішим.

— Для початку дозвольте попросити вас піднятися на палубу, — сказав він згодом, — я і моя команда хочемо переконатись, що ви справді жива, а тут кепсько видно...

З цими словами, капітан відступив убік, пропускаючи Софію вперед. Трохи опанувавши себе, вона рушила обережними кроками до сходів і, під пильним поглядом кількох десятків очей, в яких одночасно світилися страх та цікавість, піднялася нагору. Тут на палубі її обпік холодом морський вітер, змусивши здригнутися. Проте, цей вітер означав для неї значно більше. Насамперед те, що їй вдалося втекти з острова і залишитися живою. І жити далі хоча б у цю мить, стоячи босоніж на слизькій палубі невідомого корабля, перед очима приголомшеної команди, не знаючи, яка доля її чекає за хвилину. В одній сорочці, яку вона одягнула ще в замку Короля болю, їй було страшенно холодно, проте цей холод означав можливість відчувати. А відчуття було ще однією ознакою життя.

Софія звела очі вгору, де побачила, як над вітрилами майорів прапор. Він був чорний, як вороняче крило, і вона збагнула, що її радощам настав кінець. Цей корабель не просто найняли для того, щоб він вивіз із острова труни. Фрегат із чорним прапором служив Асмодею. Тієї ж миті капітан криво усміхнувся.

— Саме так, дорога пані. Якщо ви тікали, то з вогню потрапили в полум’я. Мої співчуття, — страшний капітан, мовби читав її думки.

— Що мене чекає? — тремтячи всім тілом запитала Софія.

— У вашому становищі вам лишається обирати між поганим та ще гіршим. Або ви станете шльондрою для моєї команди або ми відправимо вас назад на острів.

— Хіба ви не можете мене просто викинути за борт? — мовила вона.

— На жаль, ні. Таке моє рішення.

— Невже у вас не залишилось нічого людського, капітане? — з розпачем запитала жінка, хапаючи його за рукав.

— Нічогісінького, дорога пані, — різко відповів той.

Ще якусь мить вона дивилася в його очі, шукаючи там бодай натяк на милосердність, коли ж хтось із матросів різко викрикнув.

— Корабель на обрії!