Розділ восьмий

Газ!!

Машина стрімко мчала по шосе. Крізь снігопад, крізь нульову видимість, раз у раз ризикуючи вилетіти на зустрічну смугу, врізатися в стовп, кого-небудь збити...

Ніщо не має значення. МОДЕЛЬ однаково скоро згорнеться... Уперед. Тільки вперед.

— Пані, на жаль, сьогодні магазин зачиняється на годину раніше... Приходьте, будь ласка, завтра...

Вона занадто багато часу витратила на блукання вулицями. Якийсь постовий звелів їй зупинитись, але вона не послухалася, втекла і хотіла вже кинути машину. Аж раптом крізь темряву, крізь усе той же сніг чарівним видивом проступила знайома вітрина...

— Пані, я шкодую, але...

Напевно, у неї був дикий вигляд. Не одяг — він був цілком пристойний — але вираз обличчя, погляд... Напевно, у такі ось «Сюрпризи» нерідко навідуються різні збоченці...

Охоронець був на дві голови вищий за неї. Отак просто досередини не прошмигнеш.

— Я на хвилиночку... — вона запобігливо всміхнулася.

— Приходьте завтра...

— Але ж я тільки на хвильку спізнилася... Я маю зробити дорогу покупку. Дуже велику.

— Уже здали касу...

— Я вас дуже-дуже прошу...

Охоронець вагався. Ірена згадала найкращі дні — як вона тоді сяйливо всміхалась, як од її усмішки танули сивочолі професори...

Зібратися з силами. Усе залежить від однієї-єдиної усмішки...

За її спиною з вереском загальмувала якась машина. Не здригнутися... Чи мало хто куди поспішає і так різко гальмує...

Вона всміхалась. У цій усмішці віддзеркалювався інститут, її перші оповідання, молодий Анджей, море, сонце, цуценя Сенсей...

— Ну, увійдіть, але на хвилинку, — здався охоронець.

І трохи відсунувся з проходу.

Порожнє приміщення, залите світлом. Товари — досить непривабливі на вигляд — під склом, на прилавках, опудало крокодила гойдається, прив’язане до стелі...