Розділ восьмий

Ірена побачила вогні. Адже у зимові дні рано сутеніє...

Удалині проїхав автобус. Справжній рейсовий автобус, із людьми...

Машину струсонуло. Ірена скрикнула.

— Чо-орт... Ірено, не бійся... Це всього лише ковбаня... Зараз.

Заревів мотор. Десь позаду здійнялася з-під коліс рідка снігова твань.

Машина — ні з місця. Ірена перевела подих. Як добре, що у неї сповільнена реакція; тільки зараз їй стало по-справжньому моторошно.

Семироль знову вилаявся. Провернув кермо.

Газ, газ, газ... Машина смикається, безпорадно місить снігову твань. Глибоченька ковбаня, що поглинула всюдихід, ніби слабосилий легковичок.

— Прорвемося... Чорт! Ірено, зараз...

Із прочинених дверей потягло холодом.

До шосе рукою подати...

...Лікарня — не тюрма. Вона знайде двері. Або вікно. Знайде який-небудь люк, врешті-решт... знайде вихід...

Устигнути б до закриття магазину. О котрій годині можуть зачинятися такі от «Святкові сюрпризи»?

От дідько! Який сьогодні день?! Будній? Вихідний? Вона загубила лік дням...

Швидко сутеніло. Сніг усе падав і падав.

Вона розстебнула ремінь. Підвелася на сидінні й поглянула в дзеркало.

Семироль вовтузився біля коліс. Дідько, яка величезна вимоїна... Машина практично загрузла по черево... Але ж у Семироля мусить бути якесь причандалля — шипи, ланцюги...

Машина здригнулась. Іще. (Ох і здоровий, одначе, цей вампір! Він що — думає вручну розвернути всюдихід?!)

Семироль грюкнув багажником. Заглянув у відчинені двері:

— Ірено, ви... як?