Розділ восьмий

— Яне...

— Тихо, Ірено. Розслабтеся. Усе буде...

Машина вильнула. Зачепила боком смугастий стовпчик дорожньої розмітки, вирівнялася. Ще поворот...

Вона заплющила очі. Не було сил дивитися...

Їй справді треба розслабитися. Зібратися з думками і вирішити, як бути далі. У машині центральний замок — вискочити на дорогу несподівано для Семироля їй не вдасться. Та й безглуздо це — вискакувати на дорогу... Хіба що у місті, перед світлофором... там легко пірнути в підворіття, у підземний перехід, чи заскочити в автобус... Добре б у натовп. Побільше людей; але у таку заметіль, та ще й увечері, навряд чи знайдуться охочі до прогулянок...

...Отже, залишається лікарня. Вона, звісно, присягнулася Семиролю, що ні слова, ні півслова про те, хто вона така... Семироль усе владнає... (інакше, Ірено, ви ж розумієте...)

Машина вильнула. Попливла, безглуздо чіпляючись колесами за снігову кашу, намагаючись дотягнутися до тверді. Ірена щосили заплющила очі.

Невже всюдихід перекинеться? І вони з Семиролем полетять у провалля — і там, на дні, будуть довго й болісно конати, затиснуті купою залізяччя?

— Спокійно, Ірено. Не бійтеся...

Він вдало кермує. Як Анджей. Навіть краще за нього. (Ірена згадала, як чоловік учив її водити машину: «Є речі, які ти зазубрюєш, як папуга. Є речі, яких ти навчишся, як мавпа... А є інтуїція, без якої і перше, і друге не має сенсу...»)

Здається, ось на цій розвилці тюремники передали її в руки Семироля. На смерть, як вона вважала...

Минули розвилку.

— Уже скоро... Зараз буде шосе... Боляче?

Ірена вже забула. Вона ж має симулювати... А Семироль, виявляється, не забув про її страждання навіть на найважчій, найнебезпечнішій дорозі...

— Боляче... — скривилась вона, майже не збрехавши.

— Скоро... На шосе натиснемо...

Лікарня. Семироль передасть її санітарам — із рук у руки... Її покладуть на каталку, повезуть по коридору... В операційну? Та ні, хтось же мусить хоча би оглянути...

Її кудись повезуть. І по дорозі...

«Анджею, як потрібна зараз удача! Допоможи...»

— Ось і шосе...