Розділ восьмий

Іренин доказ, схожий на дитячу гру-головоломку, вислизнув із її нервових рук, полетів на килим — окремо атлас із загнутим куточком, окремо карта з вирізаним п’ятикутним віконцем, окремо сам цей п’ятикутник — жовто-коричневий через велику кількість високих гір... І ще одна мапа — ціла, з намальованим контуром, із місцем, куди без шкоди для мапи легко можна вклеїти шматочок Південних Монтаньєр...

Семироль нахилився. Акуратно підібрав усі частини головоломки. Випростався, посміхнувся:

— Ну то й що?

— А нічого, — Ірена опустилася на ліжко. — Я, звичайно, відрізняю вигадку від реальності... Добре б послати ці мої пошуки в якийсь географічний журнал... Хоча ні — географічний не надрукує. У якийсь темний журнал — з хіромантією, черевомовленням, із посібниками зі столоверчіння, «дивовижне — поруч...» Ось там надрукують із радістю, ще й гонорар надішлють...

Семироль мовчав.

— Що ви зі мною зробите? — запитала вона безнадійно. — Якщо я все-таки шизофренічка?.. Ви помилилися в мені, Яне. А найвірніше — вам треба було набрати відразу кілька жінок, запліднити їх усіх і з численного потомства вибрати найбільш вдалу особину... А інших...

Він затулив їй рота долонею. Долоня була вузька і тверда; Ірена щокою втулилася в ґудзик на його сорочці і знову відчула биття його серця — але тепер, хоч як не дивно, пульс Семироля був частіший, ніж у Анджея Кромара, майже такий, як у нормальної людини...

— Ірено... Не треба. ВІН може почути...

Його рука лягла їй на живіт. Ірена завмерла — дотик був приємним.

Минали хвилини.

Вона не пручалась. Опустилася на подушки, дозволяючи робити з собою все, що завгодно...

Безсоромно вдивлялися люстра, настільна лампа і торшер.

— Усміхаєтесь, Ірено?

— Непристойно ж... При дитині...

Він торкнувся її губ. Уперше.

— Ви смієтесь, Ірено?

— Зазвичай починають із поцілунків, а ми... закінчуємо...

— Ну, до завершення нам іще далеко...

То що ж, — він зрозумів? Усе-таки ПОВІРИВ їй? Чи... Вона заплющила очі.

Нехай. Не має значення.