Розділ шостий

— Що? — здивувався Трош.

Деякий час Ірена дивилася на нього впритул. Щоправда, Трош стояв спиною до світла — вона погано бачила його обличчя.

— Троше, а ви машину водите? — запитала вона, коли мовчання вже затяглося.

— Ні... Навіть за кермо сідати не пробував... Я тільки механік.

— Але чому? Якщо вам дозволяють стріляти з рушниці, то чому не навчили водити машину?

— Це упущення, — сказав, нечутно підійшовши, Нік. — Добре було б іще практикум «їзда по нерівній місцевості». З орієнтацією по мапі. Хоча, у принципі, легше найняти мікроавтобус, щоб він відвіз усіх бажаючих туди, куди вони вкажуть... Троше, Ельза скаржиться, що котел тече. Сходи перевір.

Трош зітхнув. Поставив рушницю в куток і покірно вийшов.

— Мені не подобається хід ваших думок, Ірено, — сказав Нік, проводжаючи його очима.

Вона промовчала.

— Ви бачите рабів і господаря... Ви бачите ув’язнених і тюремника. І у вас виникає природне обурення: чому вони не тікають?

— Чому вони не тікають? — повторила Ірена, дивлячись на рушницю.

— Бо кожен з нас уклав з Яном угоду. Договір. У кожного в якийсь момент був вибір... Атож, не треба так саркастично посміхатись. І потім — куди тікати? Приміром, Ельзі? Ви гадаєте, на свободі її чекає щось краще — окрім тієї ж панелі? Що чекає Троша, Сіта? Вічний страх. Вічна втеча. Новий вирок — або куля щиросердних подільників.

— А що чекає... вас? — запитала Ірена несподівано для себе.

Нік усміхнувся краєчком рота. Нічого не відповів, підібрав рушницю, вийшов із гаража; Ірена наздогнала його на півдорозі до будинку:

— Я щось не те сказала? Вибачте...

— Що ви, Ірено! Які образи... За ці шість років у мене не залишилося друзів... утім, їх не стало набагато раніше — в залі суду. Вам це, напевно, знайоме...

— Так... — вона спохмурніла.

— Ну от... Дружина вже вийшла заміж. Сини впевнені, що я мертвий... Куди мені тікати, Ірено?! Єдина людина, що якось мене зрозуміла і підтримувала увесь цей час — Ян... Вам це здається неприродним? Так, я не люблю, коли з мене споживають кров... Але це, повірте, не найстрашніше, що людина може зробити з іншою людиною. Вірите?

Ірена, загаявшись, мовчки кивнула.

«Це МОДЕЛЬ», говорила вона собі, читаючи газети тижневої давності. Це МОДЕЛЬ, думала вона, переглядаючи кримінальну хроніку за трьома телепрограмами одночасно. Це тільки зовні схоже на звичне життя. Це МОДЕЛЬ, і який був задум моделятора — біс його знає...