Розділ четвертий

— О-ой...

Вона підібрала ковдру і накрилася з головою. Геть відгородитись — від кошмарів, від настирливих спогадів, від отих гір...

— Учора ви трохи перебрали, Ірено...

Вона важко зітхнула.

— ...Але вам необхідно було розслабитися. Хіба ні?

Вона скривилася. Ранок обтяжився нудотним відразливим присмаком.

— ...Дивлячись на вас, важко припустити, що ви відзначаєтеся тягою до алкоголю... Раніше, гадаю, з вами такого не траплялось. Я вгадав?

— Яка різниця! — сказала вона роздратовано. — Та нехай би я була хоч і затята алкоголічка... Ви ж розписалися на папері, що прикінчите мене протягом трьох місяців. Ну так не тягніть зрештою! Чи це така розвага — доводити до сказу безневинну людину очікуванням смерті?!

Семироль знизав плечима:

— Якщо так міркувати, Ірено... Власне, все наше життя — очікування смерті. То що ж — душити немовлят, перш ніж вони це усвідомлять?

Вона промовчала. Обережно прилаштувала на спинці крісла зморену важку голову.

...Вона вже не спала зрання. З її вікна відкривався непоганий краєвид на дорогу за ворітьми — якісь будівлі здалися їй гаражами. У кімнаті знайшлись, як мінімум, два важких предмети, що годились для вибивання шибок. А щоб уникнути шуму — можна було б приклеїти до скла пасмуги з розірваної наволочки... Ірена уривчасто дихала, борючись із запамороченням, а в мозку тим часом крутилася фраза з уявної повісті: «...Холодне повітря обпікало. По мотузці з розірваного простирадла вона спустилася в сніговий замет, пригинаючись, ховаючись під вікнами... дісталася гаража, туди, де висів на петлі масивний незамкнутий замок. Дорога була вільна...»

Вона похмуро скривилась; подоба її посмішки не сховалася від очей Семироля.

— Ірено, я ще вчора хотів сказати... Втекти звідси зовсім неможливо, ще нікому це не вдалось. Знаю, ви не повірите мені на слово... І кожна така спроба принесе вам нове розчарування і, можливо, травми, каліцтва. Давайте домовимося: ви не будете піддавати своє здоров’я таким випробуванням. Згода?

«Дорога була вільна...»

Ірена тупо дивилася в стіну просто перед собою. На стильній модерністській картині зображено було жінку з синяво-блідим, стражденним обличчям. У темному квадраті вікна за її спиною висів жовтий бляклий місяць.

Цікаво, які емоції має викликати ЦЕ? Особливо у вампіра?..

— У мене до вас іще одне важливе питання, Ірено... — Семироль зітхнув. Зараз він здавався не таким уже пещеним: навколо очей залягли помітні темні тіні. — Коли я читав у матеріалах вашої справи про спробу симуляції психічного розладу... це не дуже мене злякало. Зрештою, у вашому становищі не симулює тільки ледачий... або людина без фантазії...

Він вичікувально замовк. Ірена мовчала теж — удруге за ці кілька хвилин пан Семироль торкнувся болісного для неї: викликало істерику часто чуте там, у тюрмі, слово «симуляція».

— Ірено, скажіть мені ще раз. Хто такий Анджей?