Розділ четвертий

Неподалік сухо стукнуло щось. Неначе розчинилася від невидимої пружини скринька.

Ірена метнулася. Наткнулась на стіну — всуціль вологу і холодну — жодного натяку на двері.

Ірена забилася в куток.

Її розтрощена труна з атласною подушечкою валялася біля спорожнілого постаменту. Зате поруч — о жах! — на сусідньому постаменті повільно розкривалася інша...

Лягла на полірований край біла рука з довгими пещеними пальцями.

Віко відкинулося повністю, перетворивши труну на подобу розкритого контрабасового футляра.

Постать, що перебувала в його оксамитових надрах, неспішно підвелася.

— Перше, про що я фас попрошу — мужніфть і фпокій, — стишено проказав пан Семироль. (Йому важко було говорити — гострі ікла впирались у нижню губу, дістаючи до підборіддя.)

— Розслафтефь і жифіть фьогодніфнім днем...

Через край труни перекинулася нога в блискучому штиблеті.

— А-а-а!!!

Ірена кричала, збиваючи клубком простирадло.

За вікном проступали, ледь позначені світанням, силуети гір.

Ковдра в чистому підодіяльнику валялася на підлозі. На Ірені була нічна довга сорочка, насилу оговтавшись, вона сіла на ліжку, підібгала коліна до підборіддя.

Маленька чиста кімната. Відчинені віконниці. Теплий радіатор із червоним оком. Прозора карафа на нічному столику. Вода...

Ірена спрагло провела язиком по сухих губах.

— Ой...

Вода струмочком сочилась їй на груди і губилась у складках нічної сорочки.

Силуети гір проступали все виразніше, набували барв.

Зовсім як на тій турбазі, де вони з Анджеєм...