Розділ чотирнадцятий

Вони були живі.

Третій учасник їхньої маленької команди час від часу нагадував про себе легкими поштовхами. «У мене має бути багато-багато молока», — переконувала Ірена саму себе. Поблизу немає жодної корови чи кози, і навіть жодної істоти, яку можна було б подоїти. Так, у неї буде молоко, інакше новонародженого доведеться годувати, в кращому разі, тушонкою...

«...Або кров’ю», — тоненько нашіптував заборонений внутрішній голос. Ірена зціплювала зуби й відмовлялася слухати.

Тушонка приїлася. Консервована риба — теж. Хотілося свіжого хліба, овочів, доводилося плентатись у ліс за ягодами та корінням, пророщувати випадкові зерна та жерти білуваті паростки. Ірені приснився одного разу важкий червонястий помідор, який вагою своєю нагинав до землі кущ...

Зате тут, у покинутому будинку на безлюдній трасі, Ірена вперше за багато днів знайшла відчуття безпеки. І навіть думки про Семироля, що прикрив її відступ, тривожили рідше, ніж очікувалось. І взагалі про те, ким може виявитися його дитина... Можливо, тому, що попервах вона майже ні про що не думала...

— Реку, ти куди?!

Ледве звівшись на ноги, безкорисливий лицар пішов оглядати околиці. Вона злилась, обурювалася, вимагала дочекатись остаточного одужання; Рек грав жовнами і не слухав.

Реку не було тут затишно. Рек томився, але біль його не мав ніякого стосунку до ран, які вже гоїлися; подорож МОДЕЛЯМИ — заняття не для лицарів. Не раз і не два Ірена всерйоз побоювалася за його розум. Мешкати в порожньому світі поруч із божевільним — задоволення сумнівне...

Попервах вона ходила разом із ним. Вони шкутильгали, як двоє підбитих птахів: він спирався на палицю, вона обережно несла свій важкий живіт...

Від приміського селища з єдиною вулицею не залишилось і сліду. Купи каміння на місці сусідських будинків могли бути як залишками фундаментів, так і просто уламками скель. Нанесена вітром земля, висохла жорстка трава поглинули їх майже повністю (для археологічних розкопок потрібні були зусилля, яких не мали ні лицар, ні Ірена).

Спершу вони віддалялися від будинку десь на годину повільної ходи.

Потім на дві години, причому Рек крокував усе швидше.

А згодом він заявив Ірені, що розвідкою займеться сам, а вона нехай відпочиває, пророщує зерна та складає оповідання...

Вона так і не зрозуміла, чи було останнє сказане жартом. Але, залишившись на самоті, втомившись од шелесту сухої трави й високого порожнього неба, вона повернулася до кабінету, сіла перед письмовим столом, поклала на клавіатуру єдиний аркуш паперу, той самий, із закарлючками: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі...»

Цвіль, яка заплямувала аркуш до половини, її не бентежила. Те, що на клавіатурі писати майже неможливо, її не бентежило теж.

Вона не збиралася писати. Отак, відразу, знищити єдиний аркуш?! Можливо, з часом Рек надере для неї лубу, і вона дряпатиме букви спицею для плетіння...

До речі, спиць у неї зроду не водилося. Вона не займалася плетінням. Ніколи...

Чистий аркуш заворожував.

Порівняно білий і відносно чистий. Нескінченні невикористані можливості. Перша ж літера скоротить їх на порядок, перше ж слово майже не залишить Ірені вибору...

Вона всміхнулась. Їй було приємно дивитися на порожній папір; імовірно, щось подібне відчував Анджей, задумуючи чергову МОДЕЛЬ...