Розділ чотирнадцятий

Вона боялась.

Вона бравувала і підсміювалася, щоб приховати згубний страх. Адже від реакції Река зараз залежало багато, дуже багато, він може залишитися другом і соратником, а може пред’явити права... єдиного самця в популяції. Навряд... не віриться, але в усе, що сталося з ними, віриться ще менше...

— Реку... Пробач. Це я тебе в усе це втягнула, тільки я...

— Так, — він підвів очі, ще щільніше зсунув білуваті зігнуті брови. — Так, відколи я прочитав... «Лицаря, що чинив зло». І потім іще відтоді, як побачив вас, Ірено. Це ви мене в усе втягнули... Але це моє життя.

Вона з жахом зрозуміла, що він, здається, вірить у те, що говорить.

— ...Ви боялися сказати мені, що я... чиясь іграшка? Я ніколи не сумнівався в цьому, Ірено. Мені плювати було, хто і навіщо мене ст... тобто змоделював. Він зробив мене здатним вирішувати, і на тому спасибі...

Вона мовчала.

Вона завжди вважала його почасти дитиною. Не те щоб нижчим — молодшим, нездатним зрозуміти... Аборигеном...

— Тепер ми залишились удвох, Ірено. Від того завалу з каміння, який на заході, до цього провалля без дна можна дійти пішки, з однією тільки ночівлею... Ну то й що? Я завжди знав, що світ має межі. Часом трохи ширші, трошки вужчі...

Сьогодні вдень Рек повернувся з останньої експедиції. Прогулявшись дорогою в протилежному від міста напрямку, він невдовзі натрапив на тріщину — не таку вузьку, щоб перестрибнути, і не надто широку, щоб не докинути каменя... Однак камінь не долітав. Жоден.

Зачаївшись, Ірена чекала, що він скаже далі.

— ...Ну то й що? Ми однаково мусимо жити. Ми мусимо щось їсти... а м’ясо в бляшанках скоро скінчиться. Значить, ми мусимо копати землю, щось туди саджати, чекати, поки виросте... Напевно, знайдеться їстівне коріння, гриби... яблука...

Він говорив неголосно й розмірено. Іноді всміхався.

«Гриби, яблука...» Ірена мовчала.

— ...Ти — хміль.

Вони зіскочили з електрички навмання і навіть не запам’ятали назви станції.

— Ти — Хміль... Із тобою я завжди захмелений.

Вона сміялась. Анджей був серйозний.

Вони пробиралися крізь луки, ноги в’язнули в траві, як ото чіпляється гребінь у занадто густому волоссі.

— Куди ми йдемо?