Розділ чотирнадцятий

І цілий ящик консервів. Неначе колишні мешканці (тут Ірена всміхнулася сама до себе, бо «колишнім мешканцем» була начебто вона сама — заздалегідь побоювалися перебоїв із постачанням...

Комп’ютер не працював. Теки для паперів були порожні — тільки в одній зберігся шмат аркуша із косими недбалими рядками: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі. Двері відчинила ломиком. Собака незлий... і недоглянутий. Черепахи немає. У будинку хтось жив...»

Авжеж, це так...

Вона влаштувала Река у власній спальні. Лицар майже самостійно дістався до ліжка, принаймні сам переставляв ноги... Ірена потім півгодини вгамовувала серцебиття.

Вона хиталася від утоми — але на душі в неї було майже легко. Можливо, тому, що нарешті щез кудись кулак Провидіння, занесений над головою? Чи тому, що вона вперше за багато днів опинилася в будинку, який із повним правом могла вважати своїм?..

«Збережи», — сказав Ян.

— Так... — бурмотіла Ірена, тиняючись по невпізнанному покинутому будинку.

Вхідні двері так і не вдалося зачинити. Заклинило.

— ...Мені говорили, Реку, що знайти Анджея — простіше простого... Я дорого розплатилася за цю помилку. Триместр почався, а я все ще не на роботі... Карателька буде невдоволена. Студенти... їх, звичайно, хлібом не годуй — дай прогуляти лекцію... Але всьому ж є межа... — Вона затнулася. — Реку, ти одужаєш, і ми спробуємо... Ні. Це безглуздо.

Вона погладила м’який підлокітник.

— Що безглуздо? — обережно запитав безкорисливий лицар.

— Все’дно мені треба йти у відпустку, — сказала вона, дивлячись на високу вигнуту стелю. — По догляду за дитиною... і Карательці доведеться змиритися... Реку, тепер уже я починаю марити. І це мені навіть подобається... Ні, не вставай!..

Він не послухався. Насилу підвівся, підійшов, присів на підлокітник, ніжно узяв її за руку:

— Ірено... А ми взагалі-то живі?..

День їхнього розлучення був обурливо сонячним. Ірена вбралася в елегантний костюм, усім своїм виглядом прагнучи показати, що йде як на свято.

Анджей запізнився. З’явився в Будинок реєстрації на півгодини пізніше, занурений в якісь свої думи. Він нічого нікому не хотів демонструвати — всі й так бачили, що майбутнє розлучення для нього не більш важливе, ніж покупка нової парасольки.

Уся процедура виявилася простою і напродив легкою. І швидкою — майже такою ж швидкою, як і їхня весільна...

Вона на хвилиночку зайшла у вбиральню — і несподівано для себе виплакала пів відра гірких безнадійних сліз. Хвилин через п’ятнадцять її знайшли подруги, довго відпоювали валер’янкою, втішали...

Перед виходом із Будинку реєстрації Анджей Кромар годував голубів пшоном. Дурні птахи товклися біля його ніг, поспішно підхоплювали дармове пригощення; Анджей дивився на них із поблажливою усмішкою. Губи його ворушилися, ніби він складав вірші...

Ірена пройшла повз них. Ні голуби, ні Анджей не звернули на неї ніякісінької уваги.