Розділ чотирнадцятий

Клята спідниця з подертим подолом чіплялася за суччя та гілляки.

Паркану немає. І двору теж. Тільки будинок.

Вона обхопила себе за плечі.

Будинок чомусь був схожий на бочку. Величезну залізну бочку, що лежить перекидма, до половини врісши в землю. Споруда була така ветха, що похилі стіни рясно взялися мохом — до самих вікон...

Вікна, як на сільських мазанках, — маленькі, круглі, каламутні...

Ірена облизала сухі губи.

Залізна озія рясніла латками. То тут, то там виблискували тьмяні кружальця заклепок. Довкола кожного вікна заклепки замикалися кільцем...

— Літак, — сказала Ірена вголос.

Найбільше будинок їй нагадував шматок фюзеляжа з відрізаними носом і хвостом. І без крил. Літак, нарізаний, подібно до ковбаси, що зарився в землю й заріс сухим бадиллям...

Спотикаючись і плутаючись у спідниці, Ірена обійшла споруду зусібіч. За колючими кущами — безлистими, сухими, ховалися двері — квадратні, залізні, наполовину прочинені...

— Це мій будинок, — сказала Ірена в простір. — Я маю право увійти.

Дитина в її животі трохи ворухнулася. Ледь-ледь.

— Це ж мій будинок! — повторила Ірена майже з відчаєм.

Але входити не стала.

Ніч трохи відрізнялася від дня — світла, тиха і досить тепла. Ірена, всі сили якої пішли на те, щоб підтягнути Река вниз, ближче до дороги, спала міцно і без сновидінь.

Прокинулася від того, що Рек дивився на неї.

Він напівлежав, підвівшись на лікті. Обличчя його, досі бліде до синяви, вперше за останні дні набуло майже нормального кольору.

«Він сильний хлопець... Загалом-то і рани не такі небезпечні, він би впорався й без антибіотиків...»

— Тут немає Провидіння, Реку, — сказала вона пошепки.

Він не повірив.