Розділ тринадцятий

— Але?.. — запитала Ірена.

— Але Провидіння дуже вже на нього розлютилось. Боюся, аби...

— Ясно. Можеш не продовжувати.

Весь день її переслідували думки про ящірок і хамелеонів. І настирлива, як дятел, думка: згадати... згадати... зміркувати...

Вона не спала другу добу. Перед очима плавали кольорові плями; ніч принесла замість полегші тривогу.

— Зірвати... — бурмотів Рек. — Червона... у траві... з неї виходить... випливає... зірвіть її... квітка... вона від крові... зірвіть, спаліть...

— Яне... він марить!

— Що ж я можу вдіяти?

— Не знаю...

— Заспокойся, Ірено. Якщо йому судилося вижити — виживе... Подумай про дитину... Спи.

Ірена підійшла до багаття. Простягнула руки над мерехтливим полум’ям.

Вежа.

Закутатися в плащ — і спати до світання. Егоїст Семироль таки має рацію: вона нічого не змінить, вона мусить дбати про дитину...

Вежа.

Заввишки з п’ятиповерховий будинок... Ні, не те...

На письмовому столі? Бронзова... Коричнева з прозеленню. Підсвічник у вигляді вежі, добутий Анджеєм із якоїсь полиці антикварного магазину. Запалюється свічка — і на обличчя гостей лягають округлі теплі плями... «Як гарно, Ірено... Як оригінально...»

ЯК ВОНА МОГЛА НЕ ВПІЗНАТИ ЙОГО ВІДРАЗУ?!

Вежа-свічник. І поряд із нею на шафі — дерев’яна фігурка якогось забутого полководця, що владно вказує своїй неіснуючій армії шлях до перемоги... «Анджею, витри пилюку... Треба прибрати на шафі — дивись, стільки мотлоху... А по-справжньому красиві речі губляться...»

Ірена поповзом кинулась від багаття. Здавалось, її зараз знудить. Запаморочення...

— Яне!..