Розділ «Мобілізація»

– Драгун – це дракон по-французьки. І я зроблю все від мене залежне, щоб на маневрах, а прийдеться, то й на війні, ви були драконами.

– А яка може бути війна? – хтось подав голос зліва.

Корпораль прищурено подивився на нього.

– Ти гадаєш, що немає у світі держав, що косо дивляться на наше цісарство? – запитав він. – Буде війна чи ні, а ми повинні бути готові до неї завжди. І ще одне. Хочу, щоб ви зарубали на своїх носах: я не потерплю непослуху. Попереджаю зразу – у мене важка рука.

Гнат Бишко чомусь подивився на драгуна, що стояв біля крайнього ліжка, той знітився, а присутні зареготали. Не знаючи, як реагувати на цей сміх, новобранці скромно мовчали.

За цим сміхом не замітили, як у казарму зайшов лейтенант Франц фон Шлосман. При його появі усі драгуни підвелися і виструнчилися.

– Гер лейтенант! – доповів корпораль. – Проводжу з прибулими ознайомлювальну бесіду.

– Мудро! – похвалив лейтенант. – Яке враження?

– Навчимо! – невизначено відповів Бишко.

– Також вірно. Я бачу, ви вже познайомилися. Пане корпораль, вкажіть новобранцям їхні місця. І я завтра зранку чекаю вас на плацу.

Коли офіцер пішов, прибулих розподілили по ліжках, попередивши, що це лише сьогодні вони так швидко опинилися в казармі. В інші дні муштра тривала дотемна.

Теодор Засмужний хотів «поселитися» поруч з новим товаришем з Мостів, але йому довелося ділити двоярусне ліжко з вже знайомим румуном, причому спати прийшлося на верхньому ярусі. Теодор зняв мундир, чоботи, акуратно склав їх на табуретці і виліз нагору.

Ні з ким говорити не хотілося. Лише побути на самоті. Він помітив, що багато прибулих також усамітнилися, принаймні думками. Драгуни, що прослужили рік або й більше, розбрелися гуртками і зайнялися своїми справами, в основному грали в карти. Вони розуміли, які думки рояться у головах нових товаришів, тому їх не чіпали.

А думки у Теодора були тривожні. Якось одразу його вирвало із звичного йому життя і кинуло у незнайомий вир. Ще зранку він був вдома, востаннє нагодував коней, обійшов господарку, не так, щоб прослідкувати за чимось, а радше, щоб запам’ятати. Дорогою до війська вони з хлопцями будували такі-сякі плани на майбутнє.

Але Бог розпорядився по-своєму.

Двояке відчуття опанувало Теодора. Йому, звичайно, було шкода опинитися так далеко від своїх односельців, які, він був певен, триматимуться разом, і це полегшить їхню службу. Він же опинився один серед незнайомих йому людей. Йому буде важче. Залишається сподіватися лише на власні сили або знайти собі друзів серед вояків. Дмитро Віхоть, наприклад. Та й корпораль Гнат Бишко порядна людина, здається.

З іншої сторони, Теодор не міг не відзначити, що йому дійсно вдалося виділитися серед односельців. У драгунах з села служили дуже рідко, тому кожен був відомий і навіть після смерті про нього згадували: «це той, що при драгунах був». І кожен знав, про кого йде мова. Теодор Засмужний згадав, що ті, що відслужили, як могли вихваляли свій полк. Більшість служила у вісімдесят дев’ятому полку, лише декільком довелося три роки відбути у тридцятому полку тут, у Львові. Часом бувало, зберуться старші чоловіки (а це траплялося зазвичай після відправи або на празнику за столом) і почнуть гордитися своїми походеньками. Якщо ж зберуться «тридцяті» з «вісімдесят дев’ятими», суперечка іноді переростала у шарпання, яке, втім, легко охолоджувалося наливкою.

І «тридцяті», і «вісімдесят дев’яті» були піхотинцями, але і перші, і другі з повагою ставилися до мізерної групки уланів, які відбули службу у Жовкві. Хоч це були з дитинства знайомі хлопи, сам факт служби у кавалерії надавав їхнім вчинкам і словам якогось особливого значення.

Драгуном у селі був один лише, тепер вже покійний дід Овсій. Мало того, що йому вдалося прослужити в елітній кавалерії. Крім всього іншого Овсій брав участь у справжній війні. І хоч у жодній битві він не був, а саму війну цісар програв Пруссії, слухати діда збиралося багато охочих.

Тепер же популярним стане і він. Від такої перспективи Теодорові стало млосно.