Розділ «Освячення церкви»

– Ой, чого ж ми стоїмо, – похопилася Марта. – Іванкові скоро знову до війська. Хоч до хати зайде.

Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумів його.

– Відвезу, – відповів він. – Обов’язково відвезу.

– Ну тоді поїхали.

Усі четверо попрямували до подвір’я школи, де на них чекали коні.

– Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор.

– Тільки тоді, коли Юрко бігав за мамою, – відповів Іван. – А то тільки і було – де твій кріс? А де твої медалі? Останнім запитанням було, чи маю я шаблю і чи принесу її додому.

– І принесеш?

– Імперія збідніє, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знімку побачите.

З цією розмовою підійшли до коней.

У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допоміг мамі вилізти на воза.

Невдовзі розмістилися всі: старші брати сіли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка натягнув віжки і кинув лише: «Вйо!» Слухняні коні легким кроком направилися додому.

Певний час їхали мовчки. Мовчанку порушив Іван.

– Бачили митру владики? – запитав він.

– Звичайно, гарна митра. А що?

– А ви знаєте, з чого вона виготовлена?

– З золота, напевне. А яка різниця?

– Велика, – відповів Іван. – Митра перемишльського єпископа не що інше, як перероблена корона короля Данила.

– Якого Данила? – не зрозумів Теодор.

– Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шістсот років тому.