Розділ «ПРО НЕГАРНОГО БІОФОРМА»

Драчу не слід було б цього робити, але він вийшов за ворота інституту і попрямував униз, до річки, вузькою алеєю парку, просвердленого сонячними променями. Він дивився на свою коротку тінь і думав, що якщо вже помирати, то все-таки краще у звичайній, людській подобі. І тут він побачив дівчину. Дівчина піднімалася алеєю, через кожні п’ять-шість кроків вона зупинялася і, нахиляючи голову, притискувала долоню до вуха. Її довге волосся було темне від води. Вона йшла босоніж і смішно піднімала пальці ніг, щоб не вколотися об гострі камінці. Драч хотів зійти з доріжки і сховатися за кущ, щоб не бентежити дівчину своїм виглядом, але не встиг. Дівчина його побачила.

Дівчина побачила свинцевого кольору черепаху, на панцирі якої, наче менша черепашка, розміщувалася півкулею голова з одним опуклим циклопічним оком, розділеним на безліч чарунок, наче в бабки. Черепаха сягала їй до пояса і пересувалася на коротких товстих лапах, які висувалися з-під панцира. І здавалося, що їх багато, можливо, більше десятка. На крутому передньому скосі панцира було кілька отворів, і з чотирьох витикалися кінчики мацаків. Панцир був подряпаний, подекуди по ньому йшли неглибокі тріщини, вони розходилися зірочками, ніби хтось молотив по черепасі гострою стамескою або стріляв у неї бронебійними кулями. У черепасі було щось зловісне, немов вона була первісною бойовою машиною. Вона була не звідси.

Дівчина завмерла, забувши відняти долоню від вуха. Їй хотілося втекти або закричати, але вона не посміла зробити ні того, ні другого.

«От дурень, — вилаяв себе Драч. — Втрачаєш реакцію».

— Даруйте, — сказала черепаха.

Голос рівний і механічний, він виходив з-під металевої маски, що прикривала голову до самого ока. Око ворушилося, немов перегородочки в ньому були м’якими.

— Даруйте, я вас налякав. Я не хотів цього.

— Ви… робот? — запитала дівчина.

— Ні, біоформ, — сказав Драч.

— Ви готуєтеся на якусь планету?

Дівчині кортіло піти, але піти означало показати, що вона боїться. Вона стояла і, напевно, лічила про себе до ста, щоб опанувати себе.

— Я вже прилетів, — сказав Драч. — Ви йдіть далі, не дивіться на мене.

— Спасибі, — вихопилося у дівчини, і вона навшпиньки, забувши про колючі камінці, оббігла Драча. Вона крикнула услід йому: — До побачення!

Кроки розчинилися в шереху листя і метушливих травневих звуках прозорого теплого лісу. Драч вийшов до річки і зупинився на невисокому урвищі, поряд з лавкою. Він уявив, що сідає на лавку, і від цього стало геть тоскно. Добре б зараз стрибнути з урвища — і кінець. Це була одна з найдурніших думок, які відвідували Драча за останні місяці. Він міг з таким самим успіхом стрибнути в Ніагарський водоспад, і нічого б з ним не трапилося. Зовсім нічого. Він побував у значно гірших халепах.

Дівчина повернулася. Вона підійшла тихо, сіла на лавку і дивилася перед собою, поклавши вузькі долоні на коліна.

— Я спочатку вирішила, що ви якась машина. Ви дуже важкий?

— Так. Я важкий.

— Знаєте, я так невдало пірнула, що досі не можу витрусити воду з вуха. З вами так бувало?

— Бувало, — сказав Драч.

— Мене звуть Христиною, — сказала дівчина. — Я тут недалеко живу, в гостях. У бабусі. Я, як дурепа, злякалася, втекла, і, напевно, вас образила.