Розділ «МОНУМЕНТИ МАРСА»

Пам’ятників і монументів на Марсі небагато. Історія його освоєння швидше буденна, аніж драматична.

Монументи на Землі накопичувалися тисячоліттями. На Марсі їх почали зводити років двадцять тому. Доти їх встановлювали на Землі, удома, звідки летіли експедиції до Марса і куди вони поверталися. Тоді не існувало жителів Марса. Кожен знав, що повернеться на Землю. І чекав цього дня.

А коли перші люди залишилися тут жити назавжди, коли тут народилися діти, які лише за картинами знали, якого кольору небо на Землі, прийшла пора звернутися до минулого, тому що воно з’явилося в той самий день, коли майбутнє набуло рис постійності.

Перші експедиції і не гадали про те, щоб відзначати свої заслуги монументами. Щоправда, від них монументи залишилися — геодезичні знаки і засипані піском куполи покинутих баз. Тоді здавалося, що на Марсі немає нічого довговічного. Пилові бурі пожирали метал, а перепади температур в порошок дробили скелі. Монументи встановлювали на Землі.

І першим пам’ятником Марса став пам’ятник Петкову. Він був споруджений за рішенням Ради марсіанських баз через вісімнадцять років після події, якій він присвячений.

Пам’ятник Славко Петкову стоїть у двох кілометрах від Третьої бази, в тому місці, де, немов спина кита, над жовтою рівниною піднімається гнейсовий горб. Петков загинув значно далі від бази, в низині. Але поставити там пам’ятник дуже важко — його весь час заносило б піском.

Того дня Славко Петков з доктором Григоряном виїхали на всюдиході до Третьої бази, де розташовувалася геологічна партія. У партії трапилася біда — четверо з шести геологів звалилися від піщаної лихоманки.

Була пора бур, і до бази міг дістатися тільки всюдихід. Григорян узяв з собою сироватку, а Славко Петков, який вів усюдихід, — пошту, тому що якраз за три дні до того прийшов корабель із Землі.

Треба було проїхати сто вісімнадцять кілометрів пустелею, і Петков з Григоряном гадали, що дістануться до бази, переночують там і повернуться додому.

Коли до бази залишалося трохи більше двадцять кілометрів, у всюдихода полетіла гусениця. Вони могли б повідомити про це на центральний пункт і чекати допомоги. Вони були зобов’язані так зробити. Але розсудили інакше. У бурю флаєр приземлитися не може. Другий усюдихід пішов в інший бік, і якщо чекати його — запізнишся на базу. Сироватка діє тільки в перші два дні хвороби. Потім вже нічого не допоможе. А всюдихід геологів з Третьої бази був зламаний — не трапся так, вони б самі приїхали за сироваткою.

Петков з Григоряном узяли з собою запасні балони і пішли до бази пішки, розраховуючи, що дійдуть до неї години за три, тому що навіть у бурю йти по Марсу можна швидше, ніж по Землі.

А щоб не піднімати тривоги, яка навряд чи змінила б їх рішення, вони повідомили перед відходом на базу, що у них все гаразд.

На біду, вони потрапили в сипучі піски і втратили більше години, перш ніж вибралися на тверде місце. Буря розгулялася, і йшли вони значно повільніше, ніж розраховували.

Через три години диспетчер центрального пункту стривожився, тому що всюдихід на виклики не відповідав. Він зв’язався з Третьою базою і дізнався, що Петков з Григоряном так туди і не приїжджали. Тоді диспетчер оголосив загальну тривогу.

Другий усюдихід отримав наказ негайно повернутися і йти на пошуки зниклих. Черговим супутникам було наказано засікти всюдихід крізь розриви в хмарах куряви. Проте розривів у хмарах того дня не було.

Через чотири з половиною години ходу Григорян з Петковим були, за їх розрахунками, кілометрах в п’яти від бази. А повітря в балонах залишалося хвилин на двадцять. До того ж обидва так втомилися, що йти швидше не могли.

Але вони йшли, тому що зупинятися і чекати, поки скінчиться повітря, безглуздо. І залишалася надія, що геологи вийдуть їм назустріч. Принаймні, так думав Григорян. І ще він думав про те, щоб не спіткнутися і не розбити ампули з сироваткою.

Григорян йшов кроків на десять попереду від Петкова. І він почув, як той сказав: