Розділ «ХОКЕЙ ТОЛІ ГУСЄВА»

Різницю між днем і ніччю вловлювали лише прилади. Для нас ніщо не змінювалося. У будь-який час довгої, п’ятдесятигодинної доби людину, що вибиралася з тамбура «пузиря», зустрічали все та ж фіолетова імла, чорне переплетення мертвого лісу та рідкі сніжинки — вони завжди носилися в повітрі, мов комарі.

Це була щонайсправжнісінька зимівля. Гірша від полярної, тому що вийти без скафандра не можна, тому що найближче людське житло — наш «Зеніт» — місяць тому пішло до сусідньої системи і повернеться тільки через два місяці, через шістдесят наших або двадцять дев’ять місцевих днів.

Ми чекали, поки скінчиться зима. Залишалося ще тижнів два. Планета оберталася навколо своєї зірки по сильно витягнутому еліпсу, і взимку, коли вона далеко відходила від зірки, змерзалися хмари і падали на поверхню суцільним килимом. І, зрозуміло, на ній усе вмирало. Або засинало.

Коли нас висаджували, ми підрахували, що ще тижнів два — і прийде світло: хмари мають розтопитися, зайняти відповідне місце, і на планеті настане літо. Ми не відходили далеко від «пузиря». Віхола і замерзлий ліс оточували нас. Це не означає, що ми нічого не робили. Звичайно, ми були зайняті і дізналися чимало, але все ж це була зимівля, і Толя Гусєв вирішив зробити хокей.

Є така дитяча гра, яка найбільше цікавить дітей у віці від двадцяти п’яти і вище. На великій дошці прорізають вузькі пази, в яких рухаються насаджені на штирі хокеїсти. Вони ганяють шайбу, а гравці, тобто діти, що грають в хокей, повинні швидко і точно рухати взад і вперед прутами, на кінцях яких крутяться хокеїсти.

Толя Гусєв робив гру вже другий тиждень, і ми всі брали в цьому найактивнішу участь. Головно ми давали поради і постачали матеріали. Ви не можете собі уявити, як важко дістати потрібні для дитячої гри речі в «пузирі», розрахованому на шістьох розвідників і один всюдихід. Як на зло, не скинули нічого зайвого. Діставання матеріалів перетворилося в азартний спорт, іноді небезпечний для подальшого існування групи. І Гліб Бауер, наш командир, щовечора, сидячи в кутку за шахами, не спускав з ока добровільних помічників кошлатого Гусєва.

Дно і борти ми спорудили з порожніх каністр. Прути-повідки — зі сталевого троса (Гліб дуже заперечував). Деякі деталі — гвинтики, скоби повідків і так далі — ми витягнули з кінопроектора. Він нам був не дуже потрібен, тому що запас картин, привезений на планету, ми проглянули по три рази у перші ж дні. Гліб влаштував нам великий скандал, коли зникли деякі не дуже важливі деталі поляризаційного мікроскопа. Ми їх повернули. Зате умовили його пожертвувати заради колективу хорошою пластиковою обкладинкою великого журналу спостережень. Адже врешті-решт не на обкладинці ж ми нотували наші великі відкриття! У глибині душі Глібові теж хотілося, щоб хокей був готовий, і він погодився.

Толя Гусєв, худющий і розпатланий, дозволяв називати себе народним умільцем, і хтось пустив чутку, що він ще на Землі, в університеті, за якихось три роки викарбував на рисовому зернятку повний текст «Трьох мушкетерів» з ілюстраціями Доре. І досі студенти читають це зернятко, користуючись невеликим електронним мікроскопом.

І ось надійшов день, коли хокейне поле було готове. Залишалося зробити гравців. Гравців зробити не було з чого. Ось-ось настане світанок, і, хоча ми були зайняті підготовкою до першої великої експедиції, хокейний азарт не слабшав. Гліб сам запропонував вирізати хокеїстів з шахових фігурок, але ми, оцінивши його жертву, відмовилися, тому що фігурки були пластиковими і притому надто маленькими для хокею.

На столі у Варпета лежав шматочок місцевого дерева. Він, безумовно, намагався повернути його до життя, вирвати із зимової сплячки і тому піддавав всіляким опроміненням і хімупливам.

— Дай спробую, як його ніж бере, — сказав Толя.

— Воно м’яке, — відповів Варпет. — Тільки варто порадитися з Глібом.

Гліб покрутив тріску в руках.

— Там, біля резервного тамбура, є великий сук, відпав, коли встановлювали «пузир». Відпиляй шматок і працюй, — сказав він.

— Я якраз збирався з нього портсигар вирізати, — сказав я. — На мою частку теж відпиляємо.

Деревина була теплого рожевого кольору, і портсигар мав вийти гарним, головне — абсолютно неповторним.

Ми з Гусєвим вдягнули скафандри і вийшли в ніч.

Ліс, густий до неможливості, підходив майже до самого «пузиря». На гіллястому вузлуватому суччі не було листя, від холоду дерева стали крихкими, і якщо вдарити по сукові сильніше, він відламувався з легким дзвоном. Але ми не ламали лісу — ми не були господарями на цій планеті, ми ще з нею не познайомилися.

— Уявляєш, — сказав Гусєв, піднімаючи за один кінець важкий товстий сук, — навесні все це розцвіте, розпуститься листя, защебечуть птахи…