Розділ «КОЛИ Б НЕ МИХАЙЛО…»

1. МАРИНА

— Зрозуміло, я розповім про все по порядку. Мені немає ніякого сенсу що-небудь приховувати, тим більше що я з самого початку подумала — ліпше б мені залишитися вдома. Але Рая така мила, ви не уявляєте, яка вона чудова жінка, завжди готова допомогти, ніколи ні в чому не відмовить, а відтак з нею по-людськи цікаво. У мене небагато друзів і, знаєте, з віком стає все менше, але я іноді казала собі, що життя має сенс, якщо серед нас ще існують такі люди, як Рая. З її чоловіком я була знайома раніше, але дуже поверхово. Я знала, що їй з ним нелегко. Він подавав надії, винайшов щось цікаве, йому ладили велике майбутнє, але він став звичайнісіньким конструктором, не кращим від інших, а може, навіть гіршим. Ну то й що з цього? Але Михайло завжди пам’ятав про той час, коли він був у всіх на виду, про свій зоряний час, ви читали у Цвейга? А невдачі свої він нікому не пробачав. І найменше пробачав їх Раї, яка годувала його, одягала, брала додому роботу, якщо він йшов геть з чергового інституту, тому що йому, бачте, заздрили. Загалом, такі люди бувають скрізь, з ними всім важко, але домашнім найважче. Ви мене розумієте? Ні, це стосується справи, безпосередньо стосується, тому що все склалося б інакше, якби у Михайла був інший характер чи якби Рая була не такою, яка вона є, або якби я поводилася по-іншому.

Ну ось, Рая покликала мене поїхати з ними за грибами. Всі знають, як я люблю збирати гриби. Буває, що всі навколо зберуть по десятку сироїжок, а я ніколи не повертаюся без повного кошика. У них є один знайомий художник, я не пам’ятаю його прізвища, він взагалі десь на задньому плані залишився, ми приїхали, погода так собі, збирається на дощ, посиділи з художником, він сам живе, а потім художник зібрався до Москви і залишив нас на дачі. Все ще було нічого, але потім Михайло питає:

— Ви коли збираєтеся вставати?

А нас розморило з дороги, та ми того дня працювали, втомилися, ми і кажемо, що поспішати не збираємося. Коли встанемо, тоді встанемо. Михайло каже:

— Я вас підніму о шостій ранку.

Ми просимо, ну хоча б о восьмій. А він відказує, що якщо ми хочемо вирушити в ліс просто так, грати в бадмінтон, то ми вільні чинити як нам заманеться, але він встане о шостій і чудово обійдеться без нас. Ну я бачу, що людина вже заводиться — він кілька разів за вечір намагався збунтуватися на різні теми, але все йому не вдавалося, Рая відразу йшла на компроміс, а у нього не було ще досить запалу, щоб влаштувати війну. Ми з ним не стали сперечатися, лягли спати, о шостій мене Рая розбудила, ми зібралися, приготували сніданок, а Михайло, природно, спить і не збирається вставати. Ми його питаємо, навіщо ж нам було підніматися до світку? А він, не розплющуючи очей, починає просторікувати, що погода погана і ніяких грибів тут немає, а крім того, він приїхав відпочивати, — загалом, видає весь наш текст, лише з іншого боку.

Ми вийшли з будинку о пів на десяту і попрямували до лісу. Погода справді ненадійна, і з півдороги Михайло починає запевняти нас, що зараз почнеться гроза і ми всі змокнемо, і треба поспішати додому, і що це за безглузда ідея піти за грибами в таку погоду? Грози, щоправда, ніякою не намічалося, міг піти звичайнісінький дощик, у спеку в лісі це навіть приємно, не з цукру, не розтанемо.

Тут визирнуло сонце, і тоді Михайло почав розповідати, що йому загрожує сонячний удар, і рослинність йому там не подобається, і зараз от-от налетять комарі. У такому настрої ми увійшли до лісу.

У лісі Михайло відразу повідомив нас, що якщо тут коли-небудь і були гриби, то до революції і до демографічного вибуху. Тепер же тут більше населення, ніж грибів. Але якщо в полі я ладна була взагалі обернутися і поїхати до Москви, і лише жалість до Раї мене стримувала, то в лісі я від них не залежала. Я сказала їм «гуд бай» і пішла своєю дорогою. Рая намагалася за піти за мною слідом, але Михайло влаштував виставу на тему, що його ніхто не любить і всі норовлять кинути його на розтерзання вовкам і комарам. В результаті я залишилася геть сама і до дванадцятої збирала гриби собі на втіху.

Що ви питаєте? Як я знайшла? Ніхто б і не знайшов, окрім мене. Я піднімала гілки ялин, в кущі зазирала — шукала гриби, а знайшла залізяку. Залізяка із землі витикалася сантиметрів на два, не більше, ніби колись, тисячу років тому, в землю втрапила і углиб пішла. Мене здивувало, що жодної іржі. Блищить. У мене ножик з собою був. Я навколо ножиком хвою відгребла, похитала, вона із землі вийшла. Яка вона була? Та ж я її вам малювала, описувала. Гаразд, повторю. Завдовжки вона була сантиметрів дванадцять, схожа на кристал, але збоку щось на кшталт шестерінки витикається. І вона мені здалася цікавою, не те щоб красивою, але цікавою. Неначе абстрактна скульптура. Я подумала, що якщо її поставити на буфет, то вона виглядатиме краще за будь-які цяцьки. Вона була важка, але в міру. Я повернулася на галявину, де ми домовилися зустрітися, а Михайло вже рве і мече: «Навіщо ми з нею зв’язалися! Півдня втратили! Грибів зовсім немає, я б краще удома відпочив». Це все відноситься до мене, але я не реагую, а показую їм кошик з грибами. Михайлові кортить, бачу, сказати, що я збігала на сусідній ринок і купила їх по карбованцю купка, але сказати він так не може і тому заявляє, що гриби ці не варті шкаралущі від яйця і всі вони поганки, навіть ті, що здаються білими, і взагалі це не білі, а сатанинські гриби, є такі поганки, але їх кожен дурень від білого відрізнить. Загалом, Рая вже близька до сліз, і вона розкаюється, що мене заманила, але я-бо не дуже переймаюся… Тут Михайло бачить у мене залізяку і заявляє, що залізяку слід викинути якомога швидше, і взагалі він не розуміє, як лише люди можуть розкидати по лісах залізо, немов це я розкидаю по лісах залізо, і він вириває в мене з рук залізяку й зі словами, що ми губимо природу, кидає її в кущі, я намагаюся зберегти почуття гумору і відповідаю, що це він сам губить природу. Я хотіла поставити залізяку в кімнаті у себе, і вона там нікому б не заважала. А тут, у кущах, напевно на неї якийсь заєць напореться. З цими словами я лізу в кущі, підбираю залізяку і несу її далі. Михайло бурчить, та мені його накази не закон.

Потім, коли ми вже їхали в електричці, Михайло ще раз кинув погляд на залізяку і зацікавився. Він почав її крутити і так і сяк, і побачив у залізяці якусь не таку вісь симетрії і в шестерінці теж щось угледів, і почав лаяти конструкторів, які до такої простої речі раніше не додумалися, а додумалися інші і з ним, Михайлом, своїми думками не поділилися. І потім він взагалі забрав у мене залізяку і каже, що повинен показати її начальству, тому що це все неподобство — їм фондів не дають, а хтось інший їх викидає на вітер. Я відказую, що розлучатися із залізякою не маю наміру і я її на буфет поставлю. Михайло мало не в сльози, я б не віддала, але Рая такими благальними очима на мене дивилася, що довелося віддати, а він слово дав, що обов’язково поверне, як тільки покаже своєму начальству. Більше я цієї залізяки не бачила.

2. РАЇСА

Мені дуже важко говорити про власного чоловіка. Я розумію, у нього безліч недоліків, але хто з нас позбавлений недоліків? Михайло велика дитина. У нього було нелегке життя, і йому довелося стикатися з несправедливостями і нерозумінням. Я запевняю вас, він дуже талановитий конструктор, і, може, моя провина в тому, що я не підштовхувала його, не розвивала в нім марнославства і навіть йому потурала. Наче мати, яка знає, що балувати дитя не можна, але все одно балує. Тому за все, що трапилося, я беру провину на себе.

Що ви кажете? Так, звичайно, мені належало тоді, в електричці, стати на бік Марини. Але я дуже втомилася того дня: ми багато ходили лісом, грибів було мало, у Михайла зіпсувався настрій, і, коли я побачила, що йому кортить отримати цю іграшку, я вирішила, нехай вже балується, може, вона стане йому в пригоді для розвитку конструкторської думки. Йому іноді досить невеликого поштовху, щоб його фантазія почала працювати, адже врешті решт це йде на користь усім людям. А у Марини ця прикраса стояла б на буфеті без жодної користі.

Марина мене послухалася, вона чудова, розумна і добра дівчина, і, хоч їй дуже не хотілося розлучатися із залізякою, вона її віддала Михайлові.

Удома Михайло весь вечір креслив щось на аркуші паперу, казав, що його приголомшує казкова асиметрія цієї залізяки, він її з усіх боків оглянув і зміряв, сказав, що кудись понесе, проте я відносилася до цього скептично, тому що Михайло не раз уже так спалахував і відтак остигав. Ось і до залізяки він остиг днів через два. Вона валялася у нас на столі, і я сказала Михайлові: «Давай повернемо її Марині. Марина мене вже питала». Він, зрозуміло, скипів, і тоді я перестала сперечатися, а вранці тихенько винесла залізяку на балкон і там поклала. Я розсудила, що якщо я віддам її Марині відразу, то Михайло може спохопитися і буде дуже ображений. А якщо він спохопиться зараз, я скажу — вона на балконі. Мине ще декілька днів, і він забуде.

Ні, я не помітила тоді жодної різниці. Ані у вазі, ані в розмірі. А наступного дня пішов сильний дощ, Михайло виглянув у вікно і побачив, що залізяка лежить на балконі. Він дуже засмутився. Він приніс залізяку з балкона, витер і сказав мені, що я зовсім не думаю про його майбутнє. Даруйте, що я так кажу про Михайла, але в ту мить я поводилася невитримано, сказала, що всі ці іграшки лише складають видимість життя, а справжнє життя проходить мимо, словом, я була грубою, накопичилося чимало, і я несправедливо напала на Михайла. А після важкої розмови я ходила прибита, мов песеня, а Михайло теж став похмурий і почав знову вимірювати цю залізяку і щось креслити. Потім, коли я вже нагодувала його вечерею і він знову почав зі мною розмовляти, він раптом пред’явив мені претензію, ніби я йому підсунула неправильну лінійку. Я нічого не зрозуміла. Яка неправильна лінійка? Всі лінійки однакові. Ні, каже, я йому всі вимірювання зіпсувала, де його лінійка? Ну, я знайшла його лінійку, він знову свою залізяку зміряв, щось записав, геть засмутився. А я хотіла його пожаліти, підійшла ближче, він спочатку не хотів зі мною розмовляти, бурчав, потім зглянувся і показує мені залізяку. «Трохи, — каже він, — підросла». Я дивлюся, нічого не бачу, але сперечатися з ним не стала, гадала — перевтомився. Лише увечері, коли Михайло пішов кудись, я узяла залізяку, придивилася, і мені здалося, що збоку у неї з’явилося друге коліщатко, маленьке, зовсім мініатюрне, мов горошинка. Де показати коліщатко? На цьому малюнку? Та ж ось тут воно було.

І тут я зробила ще одну помилку. Я сказала Михайлові, що, може, час показати залізяку фахівцям. А раптом вони її загубили і тепер шукають. Я навіть спробувала на самолюбство Михайла вплинути. «Тобі ж, — кажу, — інтуїція підказує, що із залізякою негаразд. З першої миті». — «Ні, — каже, — інтуїція мене обдурила». І звелів більше до нього не приставати, тому що він сам ухвалить рішення. Мені б самій вжити заходів, та справ у мене вище голови… Я востаннє сказала, що на його місці я б усе-таки… і так далі. Він розлютився і сам залізяку в помийне відро кинув. Я її потихеньку знову на балкон винесла, щоб Марині повернути.