Розділ «ВИБІР»

Було задушно, хотілося влаштувати протяг, але постійно хто-небудь зачиняв двері. Я втомився. Настільки, що хвилин п’ять, перш ніж підняти трубку, прагнув придумати правдоподібний привід, який перешкодить мені побачити Катрін. А потім, коли набирав номер, я уявив, що Катрін зараз скаже, що не зможе зі мною зустрітися, тому що у неї збори. Катрін сама зняла трубку і сказала, що я міг би подзвонити й раніше. Біля столу з телефоном зупинився Крогіус, поклав на стіл сумку з консервами і цукровим піском — він збирався на дачу. Він стояв біля телефону і чекав, поки я відбалакаю. Він дивився на мене жалібно. Катрін говорила тихо.

— Що? — запитав я. — Говори голосніше.

— Через сорок хвилин, — сказала Катрін. — Де завжди.

— Ось бачиш, — сказав я Крогіусу, поклавши трубку. — Дзвони.

— Спасибі, — сказав Крогіус. — Бо в дружини робочий день закінчується.

Біля входу в лабораторію на мене чекала дівчинка з бібліотеки. Вона сказала, що у мене за два роки не сплачені внески в Червоний Хрест і ще, що мені закрито абонемент, тому що я не повернув вісім книг. Я цілком забув про ці книги. Принаймні дві з них узяв у мене Сурен. А Сурен виїхав до Вірменії.

— Ви виступатимете в усному журналі? — запитала мене дівчинка з бібліотеки.

— Ні, — сказав я і посміхнувся їй усмішкою Ланового. Або Жана-Поля Бельмондо.

Дівчинка сказала, що я великий актор, тільки шкода, що не вчуся, і я сказав, що мені не треба вчитися, тому що я й так усе вмію.

— З вами добре, — сказала дівчинка. — Ви добра людина.

— Це неправда, — сказав я. — Я прикидаюся.

Дівчинка не повірила і пішла майже щаслива, хоча я їй не брехав. Я прикидався. Було задушно. Я пішов до Пушкінської пішки, щоб убити час. Біля залу Чайковського продавали гвоздики в кіоску, але гвоздики були зів’ялими, до того ж я подумав, що, якщо ми підемо кудись із Катрін, я буду схожий на кавалера. Мною опанувало дурне відчуття, ніби все це вже було. І навіть цей осоловілий день. І Катрін так само чекає мене на напівкруглій довгій лаві, а біля ніг Пушкіна мають стояти горщики з жухлими квітами і вилинялий букетик волошок.

Так воно й було. Навіть волошки. Але Катрін спізнювалася, і я сів на порожній край лави. Сюди не досягала тінь кущів, і тому ніхто не сідав. У тіні тиснулися німецькі туристи з покупками, а далі упереміж сиділи дідки і ті, на кшталт мене, які очікували. Один дідок голосно казав сусідові:

— Це злочин — бути у Москві в таку погоду. Злочин.

Він сердився, ніби в цьому злочині хтось був винен. Катрін прийшла не сама. За нею, вірніше поряд, йшов великий, широкий чоловік з молодою борідкою, невдало приклеєною до підборіддя і щік, від чого він здавався пройдисвітом. На чоловікові був білий кашкетик, а якби було прохолодніше, він вдягнув би замшевий піджак. Я дивився на чоловіка, тому що на Катрін дивитися не треба було. Я і так її знав. Катрін схожа на щеня дога — руки і ноги їй завеликі, їх дуже багато, але в тому і краса.

Катрін відшукала мене, підійшла і сіла. Чоловік теж сів поряд. Катрін зробила вигляд, що мене не знає, і я теж не дивився в її бік. Чоловік сказав:

— Тут жарко. Самий пригрів. Можна схопити сонячний удар.

Катрін дивилася прямо перед собою, і він милувався її профілем. Йому хотілося доторкнутися до її руки, але він не насмілювався, і його пальці ненавмисно повисли над її кистю. У чоловіка було мокре чоло, і щоки блищали.

Катрін відвернулася від нього, прибравши при цьому свою руку з коліна і дивлячись повз мене, сказала самими губами: