Розділ «ПРОТЕСТ»

Олімпійський комітет завжди скупився на телеграми. Та й відсилають їх в останню чергу. Спочатку слід повідомити про які-небудь загублені контейнери, викликати Франкі до Олі, сповістити Галактику про симфонічний концерт — і лише потім підходить черга депешам Олімпійського комітету…

Я віддав спортові все життя. В молодості я ставив рекорди, і саме мені належали «два п’ятдесят чотири» у висоту на Олімпіаді в Песталоцці. Тепер про це пам’ятають лише історики спорту і люди похилого віку на зразок мене. Другу половину життя я присвятив тому, щоб крутилися колеса спортивної машини. Комусь доводиться це робити. Комусь доводиться розбирати суперечки між суддями і федераціями, залагоджувати конфлікти і в очікуванні рейсової ракети захлинатися синтекавою у забутих богом космопортах Всесвіту.

Коли я стрибнув на два п’ятдесят чотири, мені аплодували мільйони людей, і на якусь мить я був найзнаменитішою людиною на Землі, вірніше, в Сонячній системі, вірніше, скрізь, де мешкають гуманоїди. Сьогодні я, на мій погляд, роблю значно більше, ніж раніше. Якби не моє втручання, провалилося б чимало матчів і стало б ворогами чимало порядних людей. Але ніхто мені не аплодує. Я старий хлопчик на побігеньках, професійний діяч від спорту і буркотун. Телеграми наздоганяють мене, мов кулі, і кидають убік від наміченого шляху, віддаляють від дому і справжньої кави і не дають можливості замислитися, послати подалі все це безладне, метушливе не за віком життя і віддалитися на спокій.

Телеграму я отримав у космопорту, коли чекав на пересадку. Цілком незбагненно, як вона мене розшукала, оскільки, якщо сидиш на найвиднішому місці, жодна телеграма, як правило, тебе не знайде.

До мене підійшов тамтешній чиновник у безглуздому, на мій погляд, утруднюючому рухи різноколірному вбранні з безліччю блискучих деталей, і запитав на ламаній космолінгві, чи не я шановний Кім Перов, бо моє поважне ім’я він угледів у списку пасажирів корабля, що відлітає за годину на поважну Землю. Тут мені довелось зізнатися, що я і є шановний Кім Перов.

«Просимо, — починалася телеграма, а це завжди означає, що доведеться займатися чимось, чого не хочеться робити моїм колегам, — зазирнути (слово знайшли пречудове!) на Ілігу, розібрати протест Федерації-45 (найконфліктніша з федерацій, вже я ручаюся). Зустріч організована. Подробиці на місці. Сплеш».

Сплешу зовсім нічого не вартувало вислати мені довшу депешу, з якої я зміг би зрозуміти, хто і на кого скривджений і кого з ким я миритиму. Або засуджуватиму. Врешті, він міг повідомити мене, де розташована ця Іліга (якщо радисти за своїм звичаєм не переплутали назви).

Настрій у мене зіпсувався украй, і я вирушив до диспетчерської. Там виявилося, що, по-перше, Іліга знаходиться в іншому кінці сектора і простіше було б послати туди людину просто з Землі, аніж виловлювати мене в глибинах Галактики. По-друге прямого рейсу звідси немає. Треба летіти до зоряної системи з невимовною назвою, а там пересідати на місцевий рейс, який, найпевніше, скасований років зо два тому.

Дізнавшись усе це, я висловив про себе все, що думаю про Сплеша і Олімпійський комітет в цілому, а потім повантажився на корабель. У польоті я писав і рвав різноманітні заяви про відставку. Це моє хобі. Я найкращий у Галактиці фахівець зі складання заяв про відставку. Поки я пишу їх, мене опановує солодка упевненість у власній незамінності.

Добре ще, що на Ілізі були попереджені про мою появу.

Автомобіль з п’ятьма кільцями (колись вони означали п’ять континентів Землі) чекав мене край самого пандуса. Першим зробив крок до мене чиновник. Мій духовний брат. Можливо, і ровесник. Мені навіть здалося його обличчя знайомим, ніби я стикався з ним на конгресі у Плутонвілі, де чи то я голосував за його пропозицію зменшити футбольне поле, чи то він заперечував проти моєї пропозиції вилучити з олімпійської програми стокліткові шашки.

Окрім чиновника, мене зустрічали два діячі рангом нижче, дві юні гімнастки з квітами, дівчина із зеленим волоссям і похмурий хлопець, якого я прийняв спочатку за боксера, потім за шофера, а він виявився перекладачем. Як перекладач він нам не став у нагоді: всі знали космолінгву.

— Ласкаво просимо, — сказав мені головний чиновник. — Мені здається, що ми з вами десь зустрічалися. Ви не були на конференції легкоатлетичних асоціацій в Берендауні?

Саме на тій конференції я не був присутній, про що і повідомив мого колегу, запитавши не менш ввічливо, чи не траплялося йому відвідати Плутонвіль. Він там не бував. Ми відклали цю тему до кращих часів, і, обтяжений двома букетами, я пройшов до машини, куди вмістилися всі зустрічальники. У цій машині ми провели наступні півгодини — стільки часу знадобилося, щоб оформити мої документи і отримати багаж.

Я б вважав за краще відразу ознайомитися з обставинами справи, але місцевий голова Олімпійського комітету (з яким ми не зустрічалися ані в Плутонвілі, ані в Берендауні) займався моїм багажем, тому я головно розповідав про погоду, яка супроводжувала мене в дорозі, і розпитував, яка погода стоїть на Ілізі. Перекладач у бесіду не втручався, зберігав похмуру міну і ворушив губами, безгучно перекладаючи мої слова на англійську, а слова ілігійських чиновників на якусь із земних мов. Дівчатка-гімнастки розглядали мене впритул і відчайдушно шепотілися. А мене невідступно переслідувала думка: а що, коли їх провина перед федерацією настільки серйозна, що вони підуть на все, аби перетворити мене на союзника? Як ненавидів я в цю мить скнару Сплеша, що вічно економив на космограмах. Як мені дізнатися про суть справи, не показавши господарям, що цієї суті я не знаю?

— Вам жарко? — запитала миловидна дівчина із зеленим волоссям.

Я ще не знав, мода це чи генетична особливість.

— Ні, що ви, — відказав я, витираючи чоло хусткою.

— Ви, напевно, дуже засмучені, що вам довелося через нас порушити свої плани. Через мене.